Цю світлину публікую в соцмережах уперше. І зовсім не для того, аби викликати до себе додаткові співчуття. А лишень для того, аби пригадати організаторам бурхливого відзначення Дня журналіста, що під час війни є і такі обличчя нашого фаху. Були у дзеркальній залі мого рідного університету феєричні промови з ностальгійним акцентом на колишньому відзначенні  цього свята серед зелених барв природи, але не серед повітряних тривог та ракетних обстрілів.

Під мелодії віртуоза-скрипаля роздавались медальки, грамоти і хвалебні оди.  Подібна атмосфера панувала для вибраних і в будинку офіцерів.

Не дивуйтеся. Сьогодні журналістські спільноти очолюють вчорашні парторги, профорги, комсорги… Надійна школа комінізму.

А про нас, журналістів цієї клятої війни, нехай пам’ятає Господь!

Володимир Громик, журналіст