– Знаєте, я побачила, як ви йдете площею, і подумала: яка самодостатня жінка. Наче італійка… Так упевнено крокуєте. А потім раптом зупинилися біля прапорців наших загиблих дітей і перехрестилися…
Я підняла очі. Переді мною стояла жінка. Її теж звали Танею.
– І я вам повірила, — сказала вона. — Тому пішла за вами. Хотіла почути. Хотіла зрозуміти. А тепер хочу придбати всі ваші книги.
Далі Таня попросила підписати кожну із них — і так, що я мало не вибухнула від емоцій.
Так я дізналася її історію.
До цієї триклятущої війни вона мала красиве життя. Дім. Родину. Двох синів.
Нещодавно один із них повернувся додому «на щиті». Інший уже четвертий рік перебуває у російському полоні.
– Моє життя розтрощене, — тихо сказала вона. — Я не знаю, як жити далі. Може, ваші книги навчать…
І подивилася на мене очима, в яких було стільки болю, що від нього хотілося відвести погляд. Але не можна. Бо саме так сьогодні дивляться на нас тисячі українських матерів.
Ми почали підписувати книги.
– Цю підпишіть моєму синові. Тому, що в полоні. Напишіть так, щоб він колись, після, дай Боже, повернення, узяв її до рук, читав і забув усе те страшне, пережите.
Наступну вона поклала переді мною майже пошепки.
– А цю — онукові Михайликові. Напишіть йому, що його татко завжди поруч. Що Герої не помирають. Що любов сильніша за смерть.
І тоді я раптом зрозуміла щось дуже важливе.
Можливо, головна місія письменника, журналіста, митця сьогодні — не просто розповідати історії. А допомагати людям вижити. Допомагати збирати себе наново.
Бо в той лютий день війни кожен із нас помер разом зі своїм довоєнним життям.
І тепер Україна схожа на величезну майстерню, де мільйони людей складають себе заново із уламків. Із розбитого дитинства. Із нерозділених обіймів. Із недочитаних листів…
Із порожніх стільців за родинними столами. Із фотографій, які стали останніми. Найважче тим, хто несе на плечах гору втрат.
Матерям. Батькам. Дружинам. Дітям.
Тим, хто повернувся з полону. Тим, хто досі чекає. Тим, хто поховав найдорожчих.
Для них немає чарівних ліків. Але є слова. Є пам’ять. Є любов. Є приклади людей, які проходять крізь пекло і залишаються людьми.
Саме тому сьогодні ми повинні говорити не лише про смерть. Ми повинні говорити про життя. Про силу духу. Про здатність вистояти. Про людей, які після найстрашніших ударів знаходять у собі сили прокидатися вранці й продовжувати шлях. Працювати. Любити. Надіятися. Вірити. Жити ще й за тих, хто вже не повернеться. Бо найбільша перемога ворога була б не на полі бою. Вона була б тоді, коли ми перестали б любити.
Перестали б вірити. Перестали б бачити світло.
…Мама Таня поїхала додому з книгами. А я залишилася з думкою, яка не дає спокою.
Скільки таких матерів сьогодні ходить серед нас? Скільки з них усміхаються на людях, а ночами плачуть у подушку? Скільки чекають дзвінка з полону? Скільки щодня розмовляють із фотографіями своїх дітей?
Ми живемо поруч із ними.
Ми живемо завдяки їхнім синам і донькам. І тому не маємо права на духовну сліпоту. Не маємо права не помічати їхнього болю. Не маємо права звикати до війни.
Бо поки є такі матері, як мама Таня, діти, родини, Україна платить за свою свободу найвищу ціну.
І наш обов’язок — зробити так, щоб ця ціна була не марною. Пам’ятати. Підтримувати. Любити. І жити. За себе. І за тих, кому вже не судилося повернутися додому.
Тетяна Редько,
заслужений журналіст
України, письменниця
