Ті, хто висипали українське зерно на землю, блокували український кордон і довели ситуацію до того, що українські водії помирали в чергах, будуть вказувати нам на те, що зробили наші національні герої вчора, і кого українцям вважати своїми героями?

Ні!

Україна не втручається у вибір Польщею своїх національних героїв. Ми не вимагаємо від поляків прибрати з Гімну, пам’ятників, назв вулиць і підручників усіх тих, хто для української пам’яті є не героями, а символами болю, репресій і насильства.

Хоча нам є що сказати.

Бо польська історія на українських землях — це не тільки красиві слова про честь, свободу і боротьбу за незалежність.

Це також українські землі, які загарбували, українські села, в які приходили з обшуками, побиттями й приниженням.

Це українці, яких арештовували, катували, залякували, виселяли й ламали.

Це українські школи, читальні, кооперативи, книжки, вивіски й культурні осередки, які нищили саме тому, що вони були українськими.

Це українська мова, яку витискали з освіти й публічного життя.

Це українські церкви, які закривали, забирали або руйнували.

Це полонізація, пацифікації, концентраційні табори, депортації, етнічні чистки й геноцидні практики проти української ідентичності.

Тому коли Польща сьогодні говорить з Україною тоном морального судді, хочеться запитати: де така сама чесність щодо власної історії?

Так, Волинська трагедія — страшна сторінка. Так, злочини проти цивільних не можна виправдовувати. Так, українці мають право говорити про це чесно.

Але чесність не може бути односторонньою.

Волинь не сталася на порожньому місці.

До неї були десятиліття польського тиску, приниження, полонізації, пацифікацій, руйнування українських установ, переслідування українських активістів, селян, священників та інтелігенції.

До неї були польські претензії на українські землі, які Польща називала “кресами”, а українці називали домом.

До неї була Армія Крайова — не невинний спостерігач і не гуманітарна організація, а польська збройна сила, яка боролася не лише проти нацистів, а й за відновлення польського контролю над землями, де жили українці.

Армія Крайова, іменем якої сьогодні названі вулиці й проспекти в багатьох польських містах, також має кров українських цивільних на своїй історії, катування і приниження. Польське підпілля нападало на українські села, палило домівки, вбивало людей, нищило українські громади. Сагринь — лише один із прикладів, але далеко не єдиний.

Тому ні, Польща не має права говорити про Волинь так, ніби українці одного дня просто без причини обрали насильство.

Це не виправдання злочинів проти цивільних.

Це вимога говорити всю правду.

Більше того: українці визнають, що наші герої застосовували, м’яко кажучи, надмірно жорстокі методи у боротьбі за звільнення власних земель. Ми здатні говорити про це. Ми здатні визнавати біль інших.

Але де польське вибачення за звірства їхніх героїв?

Де вибачення за пацифікацію українців?

Де вибачення за арешти, побиття, катування, погроми й приниження?

Де вибачення за знищення українських шкіл, читальнь, кооперативів, культурних осередків?

Де вибачення за руйнування українських церков?

Де вибачення за полонізацію?

Де вибачення за операцію “Вісла” і примусове виселення українців із їхніх домівок?

Не ми, Польща відкрила цю скриньку Пандори. То нехай же буде до кінця відвертою.

Ніколи Україна не йшла війною на Польщу, щоб загарбати її землі й знищити на них усе польське. Українці боролися за те, щоб повернути себе на своїй землі й зберегти власну ідентичність.

Польща прославляє своїх героїв, навіть коли для інших народів вони виглядають зовсім інакше. То ж, можливо, доєднаємо до цієї дискусії литовців, білорусів та євреїв❓

Польська політика пам’яті часто замовчує злочини власних “героїв”, але історія пам’ятає все.

Стефан Чарнецький — ГЕРОЙ ПОЛЬСЬКОГО ГІМНУ❗️ Для Польщі — символ військової слави. Тоді як для української пам’яті — жорстокий кат, символ каральних походів проти козацької України: спустошення Поділля, Брацлавщини й Київщини, знищення містечок разом з цивільним населенням (від старого до малого), придушення українського спротиву, приниження й нищення символів української державності, козацької пам’яті та української самобутності.

Юзеф Пілсудський — один із головних батьків польської незалежності. Але для українців це також політик, який підтримав польські претензії на Західну Україну, відправив Армію Галлера проти ЗУНР і як прем’єр санкціонував пацифікацію українців у Галичині 1930 року. А пацифікація — це не “сухий історичний термін”. Це обшуки, побиття, арешти, руйнування домів, нищення українських освітніх установ, приниження людей і спроба залякати цілий народ.

Юзеф Галлер — герой “Блакитної армії”. Але саме його армія, створена нібито для боротьби з більшовиками, була використана проти Західноукраїнської Народної Республіки й допомогла Польщі витіснити українців зі Східної Галичини та Волині. За цією військовою перемогою прийшли репресії, полонізація, обмеження української мови, освіти й політичного життя.

Армія Крайова — символ польського спротиву для Польщі. Але для багатьох українців, білорусів, литовців і євреїв польське підпілля має й інше обличчя: не лише боротьба проти окупантів, а й насильство проти цивільних, етнічні чистки, претензії на чужі землі та спроба повернути стару Польщу над народами, які не хотіли жити під польською владою.

Ми не просимо Польщу любити Бандеру чи УПА.

Але ми вимагаємо, щоб Польща не диктувала Україні, як пам’ятати власну боротьбу, власну історію і власних героїв.

Якщо Польща має право на складну національну пам’ять, де її герої можуть бути болем для інших народів, то Україна має таке саме право.

Без польської монополії на страждання.

Без одностороннього покаяння.

Без історичної амнезії там, де Польщі незручно

Ірина Черкашина