Три українські серця, які билися за правду та свою землю до останнього подиху…
Альберт, Рувим та Ярослав Павенки — сини пастора Олександра Павенка зі Слов’янська – стали символом того, якою є справжня українська родина: вірною Богові, відданою людям і нескореною перед злом.
У червні 2014 року, коли на Донбас прийшла російська темрява під прапорами «русского міра», Альберта та Рувима викрали бойовики «днр». Їх звинуватили у допомозі українським військовим та мирним мешканцям. Насправді ж їхньою «провиною» були людяність, милосердя та незламна віра.
Разом із двома дияконами церкви братів жорсtоkо kаtувалu. Їх били, допитували, принижували, але навіть у ті страшні хвилини вони молилися та співали християнських пісень. Вони не скорилися злу.
Наступного дня окупанти наказали їм сісти в автомобіль, який потім розсtрілялu з гранатомета. А тих, хто дивом вижив після вибуху, доbuвалu посtріламu впритул…
Після звільнення Слов’янська українські військові знайшли братську могилу, у якій, окрім братів Павенків, були поховані ще 14 невинно вbuтuх людей. Так виглядало «визволення», яке принесла Росія на українську землю.
Після загибелі братів Ярослав Павенко став опорою для родини та присвятив себе служінню Україні. Він став військовим капеланом 26-ї артилерійської бригади, підтримував наших воїнів на передовій, молився разом із ними, допомагав вистояти у найважчі моменти війни.
4 лютого 2023 року біля Лиману Ярослав потрапив під обстріл ворожих «Градів». Смертельний осколоk пробuв бронежилет і влучuв у легені. Побратими боролися за його життя до останнього, але дорогою до шпиталю серце капелана зупинилося.
Його останні слова стали символом світлої віри та чистої душі:
«Я іду на небо».
У нього залишилися дружина та маленька донечка. А в України — ще один Герой, ім’я якого назавжди вписане у нашу історію…
Родина Павенків могла залишити Україну ще на початку війни. У них була можливість виїхати до рідних у США. Але вони залишилися тут — зі своїм народом, серед болю, небезпеки й війни. Допомагали людям навіть тоді, коли над Слов’янськом висіли прапори окупантів.
Бо справжні українці не тікають від біди. Вони стають щитом для інших.
На похороні третього сина батько сказав, що попри весь біль його віра залишилася непохитною. Він продовжить любити Бога, людей та творити добро — в пам’ять про своїх дітей.
8 червня, минуло 12 років від дня загибелі Альберта та Рувима Павенків. І поки ми пам’ятаємо їх — вони живуть.
Живуть у молитвах. У нашій боротьбі. У синьо-жовтому прапорі над вільною українською землею.
Бо Україну тримають не стіни й не зброя. Україну тримають такі люди.
Вічна пам’ять Героям. Вічна шана родині Павенків. І вічна слава Україні, яка народжує незламних.
Слава Україні!
Це моя Україна
