У минулому номері ви читали, що «33-й» опублікував про мощі Іллі Муровця. І що він був канонізований Вселенським патріархатом ще до цієї клятої «злуки з московитами». Ми там побували за дні до трагедії.
Щось наче кликало мене туди! До багатостраждальної Києво-Печерської лаври. Особливо до Успенського собору, в який було попадання. Він так красномовно дихав українським духом! Справжньою святістю, яку, нарешті, забрали із «полуди всяких паш-мерседесів і гебешного кіріла»…
Переконана, що саме той український дух став таким ненависним для Ірода, що в кремлі, і його свити.
Що ось так — цілеспрямовано і аж двічі на ніч добивав її — одну із головних святинь християнського світу.
І чомусь мені тоді постійно і тепер спадає на думку не відомий багатьом історичний факт: так затято втаємничений сотні років росімперською пропагандою — із часу Хрещення Київської Русі-України Володимиром, більше 600 років, Києво-Печерська лавра, як і вся українська церква, підпорядковувалась Вселенському Константинопольському патріарху. І нічого із тоді лише улусом Золотої орди, провінційним царством Московією не мала.
Блаженніший Митрополит Київський і Галицький, всієї Русі Сильвестр Косів був ярим противником унії між Гетьманською Україною та Московією. Настільки, що коли йому про своє рішення повідомив очільник Гетьманщини Богдан Хмельницький, то Митрополит Косів вигнав гетьмана із цієї святині, та ще й зачинив її ворота, щоб нікого не впустити, як і цих послів та «присягальників».
Так нікого й не впустили туди… і ця «рада», як відомо, відбулась у Переяславі.
Московити, за цим «договором», прислали чималу кількість їхніх стрільців, нібито як «миротворців», які мали стати лінією між поляками та козаками.
Але приставили їх, знаєте куди? У Київ! До Лаври! І вони оточили цю святиню та страхали… Роками! Аж до смерті Блаженнійшого Митрополита Сильвестра Косіва. Він помер…
Та чи своєю смертю? Бо в той же час «дивний інсульт» стався і з Богданом Хмельницьким.
А невдовзі його син Юрій, який страждав на епілепсію, підписав так звані «тези», де, проти всяких канонів християнства, приписав перенести митрополію до москви. Це, кажуть, було в час його епілептичного нападу. А коли оговтався — злякався сам, що наробив… І втік до Константинополя — Стамбула із каяттям та проханням про підтримку Османської імперії. До речі, пізніше і у монахи пішов до монастиря Вселенського патріархату.
Тепер мені стало зрозуміло, чому з думки не йшла саме ця історія. Бо святі угодники, які покояться у Дальніх і Ближніх печерах, ще тоді застерігали наших митрополитів проти такого рабства! І тепер попереджали про біду…
Московія — будь ти проклята навіки! А тепер заявляю: хто так думає, приєднуйтесь. Я, так само як і Блаженнійший Митрополит Сильвестр, хочу зачинити в кожному селі та місті двері святинь перед московитськими лакизами, які своїми ґвалтами закликали до цього терору. Геть! Купіть їм квитки, разом із москворотими, і відправте їх туди, з ким вони хочуть єднатися. І єднаються досі, брешучи, лукавлячи. Там! Туди! А не тут і з нами!
Досить брехнею і підлістю, сатанізмом, який видають за «істінноє хрістіянство», оскверняти українську землю.
Тетяна Редько
