Якщо так склалася ситуація, то я свій орден не повертаю, бо його в мене банально немає. Але!
По-перше, українська дипломатія традиційно кульгає…
Але, по-друге, суверенній державі ніхто не має права вказувати, яким має бути його пантеон героїв. Ніхто з тих, хто боїться збити у власному небі навіть один дрон, щоб не роздратувати і не спровокувати Москву, не має жодного морального права вказувати українським військовим, чиє ім’я має носити їхній підрозділ, а чиє – ні.
По-третє, польський президент не відібрав орден у Зеленського. Переконана, що президенту України глибоко байдуже символізм цих нагород. Навроцький відібрав його в українського воїна, волонтера, у матері, яка поховала сина, у дружини, яка чекає на чоловіка з фронту, у дитини, яка росте без батька, а нерідко – і без матері-військовослужбовця.
Але говорю я все це з єдиною метою – не для нагнітання чи розпалювання ворожнечі. Адже “гірше, ніж воювати без союзників – це воювати з союзниками”. Я пишу це, щоб нагадати: у нас один друг, одна гарантія безпеки, захист та порятунок – лише в руках нашої армії.
Зрад, конфліктів, сварок та популізму ще буде багато. На темі України гратимуть, виграватимуть та програватимуть. А ми маємо бути сильними, стійкими та вірними собі.
Не варто зачаровуватися нашими партнерами та сусідами. Росія повинна була навчити нас ще сторіччя тому, що той, хто клянеться у вічному коханні та дружбі, з легкістю зрадить за першої ж нагоди.
У нас є лише ми. Ми маємо лише сили оборони. А орден нехай лишається у Муссоліні. Йому в тому світі він потрібніший.
Олена Курбанова/Facebook
