І ніякі президенти не змусять нас стати ворогами, – ділиться українська письменниця з Вінниці Наталка Доляк, яка з початку війни з родиною проживає у Польщі.
– Може це не в мейнстримі, але поляки, з якими я живу пліч-о-пліч ось уже п’ятий рік, прекрасні. Їхні погляди та ставлення до мене, моєї родини й українців загалом не змінилось від 2022 року дотепер. Вони розуміють, що Україна боронить цілу Європу. Звичайно в Польщі є різні люди, як власне й в Україні. Але не можна допустити, аби між нашими народами стався розбрат. Бо ворог у нас один. Я вдячна всесвіту, що звів мене з цими людьми: Ева, Януш, Мацей, Пьйотр, Барбара, Стефанія, Катаржина, Кася, Аха, Агнєшка, Якуб, Бася, Вікторія, Вероніка, Каміл, Каміла, Віолетта, Аня, Ханя і ще багато інших. Найбільше моє бажання повернутись додому. А коли я повернусь, я згадуватиму цих людей, як частину себе і ніякі президенти з їхніми рішеннями на це не зможуть вплинути.
А ще Наталка розповіла про випадки допомоги сусідів у Польщі.
-У мене є сусідка, пані Барбара. Їй дев’яносто два роки, але вона ще дуже й дуже активна. Позавчора приходить і питає чи не треба мені подушку під дупу, щоб біля компа сидіти зручніше. Не довго думаючи, кажу, може й треба. Принесла. Дві. Ну, напевно подушки їй дістались коли заміж виходила. Придане. Але що вже. Взяла. Не встигла запхати подушки кудись на антресолі, як знову дзвінок в двері. Пані Бася показує свої сукні. Я кажу – ні, брати нічого не буду. Пішла. За десять хвилин… дзвінок. Приносить старі капці й не питаючи вкладає мені в руки. Беру й одразу відношу до сміттєвого відра, бо капці йшли в доважок до тих подушок. Бабуся приходила ще кілька разів. Ввечері я винесла своє сміття з тими капцями а ще кількома парами поношених шкарпеток і кількома блузками в стилі вісімдесятих. Ну, людина стара, їй важко розлучатись з речами. Нехай думає, що я носитиму. Хоч якось потішу її.
Наступного дня не встигла я прийти з роботи, як пані Бася знову у мене. Каже, вийшла помилочка. Каже, я б хотіла свої капці з повротем, тобто віддавай крам. Я чомусь одразу знітилась і збрехала, що віднесла їх на роботу. Пані каже: то принесеш завтра взад.
Що робить, дочекалась я ранку. Лишень засіріло, подалась до сміттєвого бака. Так рано, аби сусіди не бачили мене за такою невдячною справою. Не буду довго розказувати як витягала мішок аж з самого низу, перейду до катарсису. В той час, як я якимсь патиком витягала мішок, ззаду нишком підійшов пан Міхал, дуже приязний чоловічина років сімдесяти п’яти. Дивиться на мене здивовано. Пояснюю, що викинула в сміття цінну річ. Не уточнюю що то за цінність така. Пан Міхал люб’язно береться мені помагати. Відбирає в мене мішок, каже, що негоже такій пєнькній пані мати справу з відходами. Висипає вміст на землю. Питає, шо шукаємо. Я кажу годинник, ну бо шо? А сама мізкую як ті капці, до яких прилипли макарони й листок капусти непомітно витягти. Аж тут пан Міхал кричить на все горло, щоб його дружина винесла йому окуляри. Замість дружини на клич з балкону висувається пані Бася. Бачить, що допомоги потребую я і … за секунд тридцять вона вже біля нас. За той час я встигаю швидко закинути її речі до смітника. А задньою лівою тобто ногою відсунути капці під контейнер. Коротше, дзиґарика ми не знайшли, хоч усі дуже старались. Змучені пішли по домівках. Я вдруге вистрибнула до баків, забрала капці й притарабанила їх додому. Ввечері приношу почищені пані Басі. Вона дивиться здивовано то на мене, то на капці й каже: «Ні, ці мені не потрібні. Я думала, що віддала тобі інші. А вони ось» – і стукає ніжкою по підлозі, демонструючи новенькі ладні капчики.
