15 липня 1940 року в київській лікарні померла Оксана Петрусенко — одна з найвидатніших українських оперних співачок ХХ століття, голос якої називали живим утіленням української душі.

Їй було лише 40 років.

За вісім днів до смерті вона народила другого сина — Олександра.

Здавалося, попереду мала бути нова сторінка життя: материнство, сцена, великі ролі, концерти, любов публіки.

Але все обірвалося раптово.

Офіційною причиною смерті назвали тяжке післяпологове ускладнення — тромбоемболію. Згодом навколо її смерті виникало чимало чуток і припущень, однак жодна з альтернативних версій так і не отримала достовірного підтвердження.

Київ був приголомшений.

Прощатися з нею прийшли тисячі людей.

Місто втратило не просто знамениту артистку. Воно втратило голос, який устиг стати рідним.

Та шлях Оксани Петрусенко до великої сцени зовсім не був схожий на красиву історію про раптову славу.

Вона народилася 1900 року в Балаклії, у дуже бідній родині. Її батько помер від туберкульозу, коли донька була ще немовлям. Мати згодом вдруге вийшла заміж, але спокійнішого життя родина не отримала.

У домі були злидні, пияцтво, сварки й постійна тривога.

Оксана дуже рано зрозуміла: чекати, що хтось урятує її, не варто.

Треба виживати самій.

Спів тоді не був для неї романтичною мрією про сцену.

Він був способом триматися.

Вона співала в церковному хорі, працювала на фабриці, у порту, бралася за будь-яку роботу, яка могла принести хоча б невеликий заробіток.

Паралельно виступала в самодіяльних гуртках.

Саме там люди вперше почали помічати її незвичайний голос — сильний, глибокий, емоційний, такий, що не просто звучав, а ніби проходив крізь людину.

У 18 років Оксана зробила крок, на який не кожен наважився б і в набагато спокійніших обставинах.

Вона пішла з дому разом із мандрівною театральною трупою.

Без грошей.

Без впливових покровителів.

Без чіткого плану.

Без гарантій, що завтра матиме де ночувати.

Так почалося її справжнє сценічне життя.

Воно складалося не лише з оплесків. Були нескінченні переїзди, холодні гримерки, виснажливі репетиції, чужі міста, нестабільні заробітки й постійна боротьба за місце на сцені.

Першим справжнім творчим домом для неї став Херсонський український театр.

Саме там вона вперше відчула, що сцена — це не тимчасовий прихисток, а її покликання.

Там з’явилося й ім’я, під яким її згодом знатиме вся Україна, — Оксана Петрусенко.

Повної системної музичної освіти вона так і не здобула.

Вона навчалася, брала приватні уроки, працювала над голосом, але її професійний шлях не був рівним і правильним.

Життя постійно втручалося.

Кохання.

Вагітність.

Народження першого сина.

Самотність.

Необхідність заробляти.

Гастролі.

Роки важкої праці без стабільності.

Але її голос зрештою виявився сильнішим за відсутність дипломів і правильних знайомств.

У 1934 році Оксана Петрусенко повернулася до Києва вже зрілою, сформованою співачкою і стала солісткою Київського театру опери та балету.

Її не можна було не помітити.

І не тому, що вона домагалася уваги чи вміла себе просувати.

Просто, коли вона починала співати, зал завмирав.

Її Наталка в опері «Наталка Полтавка» стала по-справжньому народною.

Її Одарка в «Запорожці за Дунаєм» була живою, темпераментною, близькою глядачеві.

Вона виконувала й складні партії у світовій класиці — у творах Чайковського, Даргомижського, Пуччіні.

Її голос визначали як лірико-драматичне сопрано.

Але сухе професійне формулювання не могло передати головного.

У її співі була правда.

Не технічна бездоганність заради самої техніки, а людське переживання.

Вона співала так, ніби кожна пісня була частиною її власного життя.

Особливо це відчувалося в українських народних піснях і романсах.

Саме там її талант розкривався найповніше.

«Віють вітри».

«Ой не світи, місяченьку».

«Стоїть гора високая».

«Чи я в лузі не калина була».

У її виконанні ці пісні не здавалися сценічними номерами.

Вони звучали як сповідь.

У них було все, що вона сама знала надто добре: бідність, самотність, любов, розчарування, материнська ніжність, тривога, втома і впертість жити далі.

Саме тому її записи й сьогодні не сприймаються як музейний експонат.

У них є щось дуже живе.

Щось, що не залежить від моди чи епохи.

Публіка її обожнювала. Її чекали. Її голос упізнавали. Її виступи збирали повні зали.

Але у великому театрі успіх рідко буває безхмарним.

Петрусенко з’явилася стрімко.

Вона не проходила роками непомітні другорядні ролі, не піднімалася кар’єрними сходами за звичними правилами. Вона майже одразу отримала головні партії й стала однією з найпомітніших солісток.

Це викликало не лише захоплення.

Були заздрість, інтриги, напруження, неприязнь.

Її любили. Нею захоплювалися.

Їй заздрили.

А вона продовжувала виходити на сцену.

У липні 1940 року Оксана Петрусенко народила другого сина — Олександра.

Через вісім днів її не стало.

Найстрашніше, мабуть, у тому, що вона була в самому розквіті сил.

Її талант уже визнавала вся країна.

Вона могла співати ще десятиліттями.

Могла виховувати дітей.

Могла створити десятки нових образів на сцені.

Могла записати ще сотні пісень.

Але її життя зупинилося у сорок.

Згодом родину спіткала ще одна трагедія: старший син Володимир помер молодим від туберкульозу — тієї самої хвороби, яка колись забрала її батька.

Та голос Оксани Петрусенко залишився.

Іноді саме голос переживає людину найдовше.

Переживає міста, театри, режими, покоління.

Минуло понад вісім десятиліть від дня її смерті, але варто лише почути перші ноти її записів — і стає зрозуміло, чому сучасники говорили про неї з таким захопленням.

Вона не просто виконувала українську пісню.

Вона проживала її.

Її життя не було легкою легендою.

У ньому було надто багато злиднів, втрат, боротьби, самотності й болю.

Але саме тому її спів був таким справжнім.

15 липня ми згадуємо Оксану Петрусенко — жінку, яка пройшла шлях від церковного хору, фабрики й мандрівних труп до головної оперної сцени України.

Жінку без «правильної» біографії, але з голосом, перед яким мовчали зали.

Жінку, яка прожила лише сорок років, але залишила після себе більше, ніж дехто встигає за довге життя.

Світла пам’ять Оксані Петрусенко — великій українській співачці, чий голос і досі звучить так, ніби вона нікуди не пішла.

Ми – українці