Списування — річ, яку більшість із нас пам’ятає ще зі школи. Хтось переписував домашнє завдання в однокласника, хтось нишком підглядав у зошит на контрольній. Майже кожен хоча б раз бачив шпаргалку.

Та якщо учень списує через страх отримати двійку, то доросла людина, яка ще й претендує на науковий ступінь, це вже, погодьтеся, зовсім інша відповідальність. А надто — якщо ця людина працює у самому центрі української влади.

Тож нашуміла історія довкола «списаної» кандидатської дисертації Олени Слободян, керівниці Секретаріату Голови Верховної Ради, виходить далеко за межі академічного середовища і недаремно викликала широкий резонанс.

Та якщо детальніше, хто вона — Олена Слободян? Народилася у 1987 році, закінчила юридичний факультет Хмельницького університету управління та права. Працювала адвокатом, начальником управління навчально-наукових центрів інтелектуальної власності у Державній організації «Національний офіс інтелектуальної власності», доцентом кафедри цивільно-правових дисциплін Національної академії прокуратури України. У тому ж Хмельницькому університеті вчилася в аспірантурі і в 2014 році в Академії прокуратури захистила кандидатську дисертацію.

24 червня 2016 року була зареєстрована у виборчому списку партії «Слуга народу» під номером 166, але обрана не була. Зараз вона — керівник Секретаріату Голови Верховної Ради України, який забезпечує організаційну та аналітичну підтримку роботи спікера парламенту й протокольне супроводження його діяльності. Також керівник Секретаріату бере участь у робочих групах щодо вдосконалення законодавства.

І ось новина: за результатами аналізу громадської ініціативи «Дисергейт», у роботі керівниці Секретаріату виявлено масштабний плагіат. Автори аналізу стверджують, що збіги охоплюють 147 із 185 сторінок роботи, тобто 79 відсотків наукового дослідження, кажучи по-простому, списані.

Та особливу увагу викликає не лише можливий масштаб «запозичень», а й походження частини текстів. Аналіз дисертації показує, що значна кількість фрагментів збігається з дисертацією російської дослідниці Марії Сєрової. Отакої! Із російської дисертації Марії Сєрової було вкрадено тексту аж на 97 сторінок – а це 52% основного тексту дисертації Слободян. Якщо український посадовець, який має бути прикладом для суспільства, справді видає за власні напрацювання тексти з російських наукових робіт, то це вже не звичайний випадок недоброчесності.

Є ще одна обставина, яка зробила цю історію настільки резонансною і гучною. Науковим керівником дисертації Олени Слободян був Руслан Стефанчук. Не просто професор права, не просто доктор юридичних наук, а Голова Верховної Ради України. Як він міг «прогледіти» 79% сторінок плагіату в дисертації?

Написання кандидатської дисертації — це не процес, який триває кілька тижнів чи навіть кілька місяців. Зазвичай підготовка такої роботи займає від трьох до чотирьох років, а інколи й більше. Упродовж цього часу дисертант регулярно працює зі своїм науковим керівником, обговорює структуру роботи, отримує зауваження, доопрацьовує окремі розділи, виправляє помилки та погоджує остаточний текст. А це — десятки, іноді й сотні годин спільної роботи аспіранта та наукового керівника.

Чи перевірявся рукопис? Чи обговорювалися джерела? Чи вносив керівник правки? Публічних відповідей на ці запитання немає. Редакція «СтопКору» направила до Руслана Стефанчука інформаційний запит щодо ситуації із заявами про можливий плагіат. Також «СтопКор» поцікавився, чи може ця ситуація вплинути на подальше перебування Олени Слободян на посаді керівниці Секретаріату Голови Верховної Ради. Відповіді на запит немає.

Так, закон не зобов’язує його робити це негайно. І мовчання саме по собі не означає визнання чиєїсь вини. Проте існує ще одна площина — політична. Коли мова про звичайного викладача, то суспільний інтерес обмежений академічною спільнотою. Коли ж ідеться про голову парламенту, ситуація зовсім інша. Кожен день мовчання породжує нові запитання. Не тому, що суспільство вже винесло вирок. А тому, що люди очікують пояснень від посадовців такого рівня. Довіра до влади складається не лише з ухвалених законів. Вона складається також зі здатності відповідати на незручні питання. І посадовці, які стоять на найвищих щаблях влади, мають першими показати, що академічна доброчесність — це не красиве слово в законі, а правило, однакове для всіх.

Але, схоже, наші посадовці керуються своїми, особливими нормами. Бо ж як розцінювати той факт, що дисертантку з жирнючим плагіатом у дисертації 26 червня 2026 року президент Зеленський нагородив почесним званням «Заслужений юрист України»?

Хто ж, цікаво знати, висунув цю кандидатуру на нагородження? Чи, бува, не Голова Верховної Ради України, який був її науковим керівником, а тепер тримає наближеною у своїй команді?

До речі, у цьому ж Указі з нагоди Дня Конституції України став «Заслуженим працівником освіти України» викритий на плагіаті Сергій Бабак, голова комітету з питань освіти, науки та інновацій Верховної Ради.

Звання «Заслужений економіст України» отримала викрита на плагіаті Ірина Салогуб, заступниця голови Полтавської ОВА. І список таких «діячів» за останні роки — ой немаленький. Дивно якось у нас виходить: за крадені тексти там, «нагорі», ще й відзначають, роздають звання «заслужених»?!

Якраз нещодавно Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук вручав нагороди молодим українським ученим. Говорив про майбутнє науки, про інтелект нації, про людей, які творять державу не зброєю, а знаннями…

І ось бачимо гірке продовження цих фраз, із зовсім іншим сюжетом.

Що мав би зробити у цьому випадку Стефанчук? Мабуть, найкращою реакцією сьогодні було б не мовчання і не політична риторика. А підтримка максимально незалежної перевірки. Публічна готовність співпрацювати, пояснення своєї ролі як наукового керівника. І чітка заява про те, що академічна доброчесність є цінністю незалежно від прізвищ і посад. Бо саме так поводяться люди, які впевнені у своїй правоті.

Ця історія з плагіатом – не лише історія однієї дисертації. Вона ставить незручні запитання університету, спеціалізованій вченій раді, опонентам, рецензентам, науковому керівнику. І, зрештою, всій українській науковій спільноті. Невже звичаї красти чужі тексти і видавати їх за свої, щоб отримати наукові ступені та зайняти високі посади, стали вже частиною свідомості суспільства? Хотілося б почути ґрунтовну й категоричну думку, що це не так. Проте, судячи з високих посад наших шкарлетів, матіосів, кагановських, петрушенок та слободянок – це протоптана стежка для таких «науковців» і їхніх покровителів.

Колись академік Борис Патон сказав, що наука починається з чесності.

Мабуть, саме ці слова сьогодні звучать актуальніше, ніж будь-коли. Бо країна програє не тоді, коли її вчені користуються чужими джерелами. Вона програє тоді, коли перестає відрізняти власну думку від чужої.

Якщо від школяра ми вимагаємо не списувати контрольну, то від професора, високопосадовця і керівника парламенту маємо право вимагати значно більшого — не бездоганності, а чесності; не ідеальності, а готовності відповідати за власні вчинки. Бо в таких історіях вирішується не лише доля однієї репутації. Вирішується, якими будуть стандарти науки, влади і суспільства загалом. Саме це й відрізняє державу, в якій правила єдині для всіх, від держави, в якій верхівка живе за власними.

Світлана Шандебура