Вона в деталях, які цивільним ніколи не спадуть на думку.

Цивільні сім’ї сваряться через невинесене сміття, запізнення на вечерю чи не ту марку кави. Вони мають розкіш ображатися годинами, ходити по кімнаті й демонстративно мовчати. Бо в них є «завтра». Вони впевнені, що вранці прокинуться в одному ліжку, поп’ють чаю і помиряться.

У сім’ях військових образи вмирають, не встигнувши народитися. Там знають ціну кожній хвилині зв’язку. Якщо є п’ять хвилин «плюсу», ти не витратиш їх на з’ясування стосунків. Ти ковтаєш свої капризи, затискаєш у кулак втому і кажеш у слухавку: «Я люблю тебе. Тут тихо. Бережи себе».
Цивільні планують відпустку за пів року. Обирають готелі, сперечаються, куди поїхати — в гори чи до моря.

Військові сім’ї не планують навіть наступний вечір. Їхнє найбільше щастя — це дзвінок: «Поїзд через дві години, зустрічай». І за ці дві години ти встигаєш приготувати три страви, попрати речі, причепуритися і долетіти до вокзалу. Навіть якщо це побачення триватиме всього добу в орендованій квартирі біля фронтової зони.

Цивільні жінки чекають чоловіків з роботи о шостій вечора.
Дружини військових чекають однієї галочки в месенджері. Просто щоб стала сірою, а потім синьою. Це означає — живий. Це означає — прочитав. Це означає, можна видихнути на наступні кілька годин.

Цивільні діти вчаться рахувати по яблуках чи кубиках.
Діти військових рахують дні на календарі до таткового чи маминого ротаційного тижня. Вони знають, що таке «бронік», чому тато на фото у формі і чому мама іноді плаче на кухні, коли думає, що ніхто не бачить.

Це не про те, що хтось гірший, а хтось кращий. Ні. Просто війна провела невидимий кордон. Одні живуть життям, а інші — кожну секунду за це життя борються. Одні мають спільний побут, а інші — спільну молитву довжиною в роки.

І найбільша мрія кожної військової родини — знову стати банально цивільними. Сваритися через немиту чашку, планувати море на серпень і просто спати вночі разом, не здригаючись від кожного дзвінка.
Яна Друзь