Цими днями прозвучали гострі заяви польських керівників щодо воїнів УПА. Дуда заявив, що ніколи не сприйме Шухевича, головнокомандувача Української повстанської армії. То як той, хто кинув виклик трьом імперіям задля незалежності України, опинився у Хмельницькому і Вінниці? Непросту історію борців за незалежність України спробуємо дослідити разом.

Цей епізод у Вінниці став ключовим у долі Шухевича та його побратимів. Але він маловідомий.

Після чого весь склад підрозділу «Нахтігаль» («Співучий соловей») гітлерівці арештували та хотіли відправити в концтабори.

Як німці у Жмеринці роззброїли їх і хотіли відправити у концтабори. Вперше — історична правда від «33-го».

Історія Другої світової війни в Україні значно складніша, ніж десятиліттями розповідала радянська пропаганда. Однією з маловідомих сторінок є перебування Романа Шухевича та батальйону «Нахтігаль» на Вінниччині у серпні 1941 року.

Саме тут остаточно стало очевидно: українські націоналісти, які прагнули відновлення незалежної держави, дуже швидко вступили у конфлікт із нацистською владою. Згодом їх почали переслідувати німці. А після повернення радянської влади — вже НКВС. Дві тоталітарні імперії, які воювали одна проти одної, однаково не сприймали український визвольний рух.

Шлях через Вінниччину

16 липня 1941 року батальйон «Нахтігаль», командиром якого був Роман Шухевич, вирушив із Проскурова (нині Хмельницький) через Вовковинці, Жмеринку та Браїлів у напрямку Вінниці.

17 липня підрозділ брав участь у боях за Браїлів, а згодом — у боях за Вінницю та її околиці у складі передового забезпечення 1-ї гірської дивізії вермахту.

Юзвин: місце, де Шухевич сказав «ні» Берліну

Після завершення боїв «Нахтігаль» передислокували до села Юзвин (нині Некрасове Вінницького району).

Саме тут українські старшини дізналися про рішення Адольфа Гітлера включити Галичину до складу Генеральної губернії та про арешти Степана Бандери, Ярослава Стецька й інших діячів Організації українських націоналістів після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року.

Для Шухевича це стало переломним моментом.

Він підготував меморандум до Верховного командування вермахту, у якому вимагав:

• звільнення українських політичних діячів;
• припинення репресій проти українців;
• визнання проголошеної української державності;
• підтвердження того, що батальйон створювався для боротьби проти більшовицького режиму, а не для служби інтересам Третього рейху.

Фактично це означало відкриту політичну непокору нацистському керівництву.

Реакція Берліна була швидкою. 13 серпня 1941 року батальйон зняли з фронту та наказали вирушити до Жмеринки.

Саме на залізничній станції Жмеринки українських військовиків повністю роззброїли. Під охороною німецької жандармерії їх вивезли до військового табору Нойгаммер.

За даними низки істориків, українським офіцерам дали зрозуміти, що непокора може завершитися репресіями, а під час подальшого переформування особовий склад поставили перед вибором — ліквідація і концтабори.

Так завершилася історія «Нахтігалю».

Чому вони погодилися на новий батальйон

Восени 1941 року «Нахтігаль» та «Роланд» об’єднали у 201-й батальйон охоронної поліції. Більшість українських старшин, серед яких був і Роман Шухевич, погодилися на річний контракт.

Їхня логіка була простою: зберегти навчених українських офіцерів, військовий досвід і зброю для майбутньої боротьби за незалежність України.

Наприкінці 1942 року, після завершення контракту, весь український командний склад відмовився його продовжувати.

Це стало остаточним розривом із нацистською владою.

Невдовзі підрозділ розформували, частину старшин заарештували, а Роман Шухевич перейшов у підпілля, де невдовзі став одним із керівників, а згодом Головним командиром Української повстанської армії.

Спочатку переслідували нацисти, потім — радянська влада

Після переходу Шухевича до підпілля німецькі спецслужби розпочали переслідування його родини.

Було заарештовано дружину Наталію. Дітей довелося переховувати за допомогою митрополита Андрія Шептицького.

Після повернення радянської влади репресії не припинилися. НКВС знову заарештувало дружину Шухевича. Його дітей відправили до спеціальних дитячих закладів для дітей «ворогів народу», змінили їм прізвища.

У спецдитбудинку Марії примусово змінили прізвище на Березинська, щоб вона ніколи не дізналася, хто її батько. Вона повністю втратила зв’язок із рідною культурою та мовою.

Марія закінчила політехнічний інститут у Челябінську, здобула фах інженера-будівельника. Лише у дорослому віці вона дізналася правду про своє походження і змогла повернутися в Україну (до Львова) лише у 1989 році.

Коли сину Юрію виповнилося 15 років, радянська влада зажадала від нього офіційно зректися свого батька, Романа Шухевича. Хлопець категорично відмовився.

Через цю відмову Юрія засудили до 10 років таборів. Загалом він провів у радянських тюрмах, таборах (зокрема у Владимирському централі) та на засланні 31 рік. Через жахливі умови ув’язнення та тортури Юрій повністю осліп. Він вийшов на волю лише у 1989 році, став відомим громадським діячем, Героєм України та народним депутатом. Помер у 2022 році.

Мало хто знає і про врятовану єврейську дівчинку Ірину Райхенберг, яку Роман та Наталія Шухевичі врятували від Голокосту під фальшивим ім’ям Ірина Рижко. Вона пережила війну у жіночому монастирі сестер-василіянок у Львові.

Після закінчення війни Ірина залишилася жити в Україні. Вона здобула освіту, вийшла заміж та переїхала до Києва. Протягом усього радянського періоду Ірина та її родина були змушені мовчати про те, хто саме врятував їй життя. Зізнання в тому, що її переховував Головний командир УПА, у часи СРСР означало б негайний арешт і заслання. Ірина Райхенберг померла у Києві в 2007 році. Лише після її смерті її син Володимир зміг відкрито розповісти історикам історію порятунку своєї матері та оприлюднити документи, які підтверджують цей факт.

Це одні із небагатьох фактів життя і діяльності Головнокомандувача УПА який віддав життя за Україну.

Командувач очолював визвольну боротьбою УПА вже за СРСР до 5 березня 1950 року. У бою із загоном радянських спецслужб його місце конспірації оточило 700 енкаведистів, він загинув.

А ось що зробили з його тілом (за однією із гіпотез).

«Останки вивезли на машині за 300 км у лісовий масив на Житомирщині, після ретельної кремації прах зібрали, подрібнили, розвіяли, а місце закамуфлювали під стоянку туристів».

Залишаю право кожному зробити висновок — хто був більшим ворогом українців і поляків? І яка справа останніх до героїв України?

Вони можуть їх любити чи не любити. Але вимагати у нас того, чого хочуть вони? Чи не нагадує вам вся ця метушня того, чого не хотіли імперії — всі три! І однаково!

Тетяна Редько