Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія в одинадцяту неділю після П’ятидесятниці

Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Апостольське читання цієї неділі продовжує той ряд настанов, які святий Павло дає коринфським християнам у відповідь на спокуси та незгоду, що виникли серед них.

Одним з головних застережень, з яким Павлу доводилося боротися майже весь час свого служіння, було те, що він нібито не істинний, не справжній апостол. Основних приводів для таких думок було два. Перший – що Павло не належав до числа тих учнів, які ходили з Христом в час Його земного життя, були тоді Ним особисто обрані та послані на проповідь. Другий привід – що апостол Павло у своєму служінні явно свідчив про розрив зі старою фарисейською традицією в першу чергу в тому, що був відкритим до спілкування з язичниками, приймав їх, коли вони наверталися до Христа і не вимагав від них виконувати звичаї обрядового старого закону.

Саме тому в своїх посланнях апостол Павло багато уваги приділяє поясненню співвідношення між Старим і Новим Завітом, між законом, даним через Мойсея і благодаттю, яка є через Господа Ісуса Христа. Він на численних прикладах доводить, що старозавітній закон був покликаний привести людство до прийняття Христа. Тому ті, хто вже прийняв Христа і увірував в Нього, не є зв’язані обрядовими нормами закону старого. Хто з язичників хоче стати християнином – не повинен спочатку для цього прийняти, як думали тоді деякі, старий юдейський закон.

І хоча апостола Павла багато звинувачували у тому, що він є нібито порушник закону Божого, і за це, як ми знаємо, після заворушень у Єрусалимі його навіть було арештовано і видано на суд до Риму – він категорично спростовує ці звинувачення, доводячи, що завдяки жертовному служінню Месії-Христа закон зазнав переміни. І тому порушником є не він, який сам від початку був фарисеєм і надмірним ревнителем старих передань, але порушниками є ті, хто в час явлення Спасителя і довершення Ним служіння продовжують жити і думати так, ніби Нового Завіту ще нема.

Павло, спочатку згадуваний у Писанні під юдейським своїм іменем Савл, справді не був серед тих учнів Христа, які ходили з Ним за земного життя. Він не належав ані до числа дванадцяти перших обраних апостолів, ані до числа наступних сімдесяти. Навіть після Воскресіння Христового та після П’ятидесятниці Савл залишався противником того вчення, про яке він думав, як про порушення Божого закону і послідовників якого ревно гнав.

Однак, як ми знаємо зі свідчень книги Діянь апостолів та із послань самого святого Павла, цей гонитель і противник Христа був Самим Господом навернений до істини через явлення на дорозі до Дамаску. І далі, вже чудесно новонаверненому учневі, Христос особисто являвся і наставляв його в істині.

Тому, відповідаючи на закиди у нібито неправильному, не дійсному апостольстві, Павло категорично їх заперечує. І, звертаючись до коринфських християн, він каже: «Чи не апостол я? Чи не вільний я? Чи не бачив я Ісуса Христа, Господа нашого? Хіба не моє діло ви у Господі? Якщо для інших я не апостол, то для вас апостол; бо печать мого апостольства – ви у Господі. Ось мій захист проти тих, що осуджують мене» (1 Кор. 9:1-3).

І як доказ свого правдивого апостольства Павло, зокрема, наводить те, що він хоча і мав право користуватися матеріальними благами від громади як винагородою за своє духовне служіння, але не робив цього. «Який воїн служить коли-небудь на своєму утриманні? – пише апостол. – Хто, насадивши виноград, не їсть плодів його? Хто, пасучи стадо, не їсть молока від стада? […] Якщо ми посіяли у вас духовне, то чи велике те, коли пожнемо у вас тілесне? Якщо інші мають у вас владу, то чи не більше ми? Однак ми не користувалися цією владою, а все терпимо, щоб не поставити якоїсь перешкоди благовістю Христовому» (1 Кор. 9:7,11-12).

Однак і таке особисте смирення апостола дехто намагався використовувати проти нього, поширюючи думку серед коринфян, що поведінка Павла нібито доводить сумнів його у власному апостольстві. Що він не брав від громади матеріальну винагороду нібито тому, що не мав на це права, а отже це нібито свідчить про його власне нечисте сумління.

Тож апостол у посланні пояснює коринфянам, що відмовлявся він від винагороди свідомо заради смирення, більше цінуючи винагороду від Бога, але зовсім не тому, що нібито не мав на неї права. Павло підкреслює, що ті, хто працюють на ниві Христовій, проповідники слова Божого, священнослужителі мають законне право отримувати від громади матеріальну винагороду за свою працю і що обов’язок громади турбуватися про це. А якщо хтось, як от він особисто, добровільно обмежує себе і не вимагає винагороди – то це лише право служителя і його власний подвиг, його жертва заради служіння Богу, але не правило і тим більше не підстава сумніватися у праці такого служителя.

Дорогі брати і сестри! Всі ці події певною мірою нагадують нам сучасність, в якій ревні послідовники російського патріархату діють так само, як діяли супротивники апостола Павла. Вони звинувачують нас, Православну Церкву України, що ми не від них і не за придуманими ними правилами отримали визнання. І саме наші смирення та терпеливість щодо існування в Україні підлеглої Москві юрисдикції, наші заклики до діалогу, до церковного миру, вони сприймають і трактують як нібито доказ нашої слабкості, а їхньої власної правильності.

Так, дійсно, не від Москви ми прийняли нашу автокефалію, не вона дала нам Томос, не від неї залежало визнання істинності нашої Церкви – як і справжність апостольства Павла не залежала від думки про це його супротивників. Як Павло був покликаний стати апостолом Самим Главою Церкви, так і ми отримали Томос і проголошення нашої гідності як автокефальної Помісної Церкви від першого серед Предстоятелів Церкви Православної – від Вселенського Патріарха, який один наділений соборними правилами таким правом.

А те, що ми замість суворої вимогливості до послідовників російського фарисейства в Україні виявляємо смирення, закликаючи їх до братнього діалогу, до порозуміння та єдності, а не здійснюючи суд над ними за приписами канонів, як діє Олександрійський Патріархат щодо таких самих російських церковних узурпаторів в Африці – то це не тому, що ми не маємо права так чинити. І таке наше м’яке ставлення не повинно сприйматися ніким як нібито доказ, що ми або не маємо права на це, бо що маємо нібито в цьому якийсь сумнів.

І нехай десь далеко для когось ми не Помісна Церква, як і Павло для когось не був апостолом, як він каже – для України ми Помісна Церква. Ми усвідомлюємо свою виняткову і особливу відповідальність за Україну, яка випливає з цього. Тому, як і апостол Павло, будемо прагнути робити те, що є більш корисним для православної громади України, будемо неухильно викривати лжевчення «русского міра» і віримо, що спільними зусиллями з Божою допомогою досягнемо в цьому успіху. Амінь.”