Саме таку назву має книга, присвячена історії села Соколівка, яку створив місцевий житель Володимир Григорович Стодольський. У цій розповіді ми хочемо поділитися його непростим життєвим шляхом. Це історія про людину, яка зустріла на своєму шляху чимало випробувань і викликів, які не кожен би зміг подолати. Влучно підходить до його долі народна приказка: «пройти Крим, Рим і мідні труби». Сам автор зазначав, що його життя розпочалося у вкрай тяжкі часи — у період голодних років, які настали після громадянської війни. Він народився у 1923 році в невеликому містечку Бердичів, що знаходиться в Житомирській області.  Через важкі обставини мати була змушена віддати його до дитячого будинку. У своїй книзі Володимир Григорович згадує, що його, разом із групою дітей, міліція підібрала на залізничній станції та відвезла до дитячого будинку імені Затонського в містечку Немирів Вінницької області. Дитячий заклад переважно складався з дітей єврейської національності, однак також були діти українського та російського походження.

Уже 5 травня 1933 року хлопців з їхньої групи перевели до Немирівського монастиря, де було організовано Немирівську українську трудову дитячу колонію. На початку там було досить добре: діти спали на ліжках, їжу привозили з єврейського дитячого будинку, а до лазні водили в місто. На жаль, така ідилія тривала недовго. До закладу почали масово прибувати діти з навколишніх сіл, і маленькі групи, як та, до якої належав Володимир Григорович, розчинилися в загальній масі новоприбулих. Найстрашніше було те, що серед новачків з’явилися підлітки-переростки, які почали встановлювати свої порядки в дитячому будинку, нерідко завдаючи проблем молодшим дітям. Насамперед зловмисники перехопили підводу, яка транспортувала продукти до  Немирівської української трудової дитячиї колонії, і пограбували її, залишивши багатьох дітей без сніданку та обіду. Згодом було організовано охорону підводи силами міліції, однак це не принесло суттєвого результату. Старші діти систематично відбирали харчі у слабших та менш захищених. Ті, хто мав хоч найменшу можливість пересуватися, шукали їжу біля струмка, який стікав з маслозаводу; вони збирали рештки відходів, що з потоками води потрапляли до струмка. Ті, хто був фізично здатний, прямували за лісок, де неподалік сушарки знаходився великий смітник. На цьому звалищі діти нишпорили у пошуках їстівного.

Під керівництвом старших хлопців організовувалися походи до станції. Там, поблизу залізничних шляхів, були складені великі купи кукурудзи, які перебували під охороною сторожів із рушницями. По команді “вперед” всі бігли до купи й хапали все, що могли. Охоронці стріляли в повітря, а тих, кого наздоганяли, били палицями. Одного з особливо активних охоронців ми звинуватили в тому, що він поранив хлопця. У хлопця була рана на тілі, і ми вирушили до дому охоронця. Він усе заперечував, але ми попередили його, що якщо буде дуже зухвалим, можемо спалити його хату. Ми також вимагали, щоб він залишив роботу через те, що підстрелив хлопця. Наші погрози були цілком реальними, бо це був не перший випадок, коли чиясь хата згоріла. У дитячому будинку діти почали помирати десь на початку травня. Найбільше страждали найменші та новоприбулі. Багато дітей помирало від голоду, бо вони їли різний непотріб: зелені плоди дерев, колосся, харчові відходи і навіть сіль, яку приносили старші з молокозаводу.  Діти помирали, і кількість смертей була значною. Ями на кладовищі копали заздалегідь, як казали, “на завтра”. Похованнями дітей займався старий дідусь, якого завжди супроводжували його “помічники” та “підмайстри”. Дідусь розповідав про події громадянської війни, хоча робив це досить важко і нескладно для слухачів.

Вихованці, з повагою ставившись до нього, часто приносили йому горілку з спиртового заводу, який нині відомий під назвою “Немирів”. Серед старших вихованців були ті, хто встиг побачити багато на своєму шляху, подорожуючи країною. Вони поступово почали створювати неформальну владну структуру в дитячому будинку. Зазвичай лідером цієї організації був голова дитячої ради або командир піонерської дружини. До керівної ради входили не лише хлопці, але й дівчата, які не поступалися їм у рішучості. Інші вихованці беззаперечно виконували їхні вимоги і накази. Таким чином, життя у дитячому будинку розвивалося своєрідним подвійним сценарієм. Бували випадки, коли хтось із ватажків вирішував здобути наган. Як саме його дістати — нікого не цікавило, головне було виконати забаганку. У разі невиконання наказу винному загрожувало покарання: “темна”, “качалочка” або інші каральні методи. Найстрашнішою мірою покарання вважалася так звана “вища міра” — скидання з монастирської дзвіниці. Як згадував Володимир Григорович: “Таке траплялося не раз”. Покарання виносилося радою, а кілька хлопців виводили засудженого на дзвіницю і скидали його вниз.

У Немирівському дитячому будинку був хлопець який виконував роль ката. Його біографія нерозривно пов’язана з кількома іншими дитячими будинками: також   він був у Соколівському дитячому будинку, потім працював на місцевому цукровому заводі помічником столяра. У березні 1944 року його мобілізували до Червоної армії, але 26 квітня того ж року під час важкої розвідки він отримав смертельне поранення і помер на руках Стодольського. Повертаючись до історії про наган: одного разу група малих хлопчаків підстерегла працівника міліції, який пізно ввечері повертався з роботи. Один із них хапав його за ногу, інший за другу, ще двоє — за руки, п’ятий тримав його за шию, а хтось спритно витягував наган із кобури. Усе відбувалося за кілька секунд, після чого всі миттєво розбігалися в різні боки. Міліціонер розумів, хто міг це зробити, тому прямував прямо до дитячого будинку. Він благав повернути зброю, адже за втрату службового нагана його могли не лише заслати в табори Сибіру, а й розстріляти. Хлопці натомість висували свої умови: потрібно було купити ящик цукерок “Подушечки” (старші люди досі згадують їхній смак), кілька пачок печива та пляшки лимонаду. І тільки після того, як усе це було принесено, пістолет повертали власнику.

У містечку були крамниці, які тримали євреї. Їх уночі охороняли сторожі. Як тільки вдавалось підібрати час, коли сторож засне або піде додому вечеряти, кілька хлопців починали діяти. Вони формували так звану «піраміду»: два чи три хлопці ставали, спираючись на стіну, зверху на їхні плечі вставали ще двоє, потім ще один або два, і врешті найменший та найхудорлявіший хлопчик. Його завданням було досягти віконця під дахом і пролізти через нього. Пролізши у віконце, він затягував за собою мотузку, один кінець якої міцно тримав хтось із хлопців унизу. Потрапивши всередину крамниці, він прив’язував мотузку до кільця ковбаси чи іншого товару. Далі кілька разів смикав за мотузку — це був сигнал, щоб товар витягували нагору. Час від часу був такий спосіб, він мав свою власну назву — “щур”. Один із хлопців перед закриттям крамниці ховався всередині, і його там замикали. Вночі він господарював, їв досхочу, а наступного дня приносив нам щось їстівне. Як згадує Володимир Григорович, одного разу юнак, який сховався на ніч у магазині, був упійманий охороною. Його сильно побили, а згодом передали міліції. У відділку хлопець розповів усе, що знав: як про своїх керівників, так і про приховані аспекти життя в дитячому будинку. Зокрема, він повідомив, хто саме направив його на це правопорушення. Проте співробітники міліції не могли повірити в те, що організатором цієї справи був голова дитячої ради — відмінник, здібний організатор і помічник вихователів.

Після допиту хлопця забрав вихователь. Дорогою до дитячого будинку він піддав його ще жорстокішим побиттям. Повернувшись до закладу, підлітка знову покарали за наказом голови дитячої ради, якого підозрювали у причетності до подій. За те, що він відкрився міліції та розкрив інформацію, хлопцеві почали загрожувати серйозні наслідки, зокрема “дзвіниця” — покарання смертю. Зрозумівши небезпеку для власного життя, хлопець уночі втік із дитячого будинку. Наступного ранку, після вихідних, вихователь запитав про його місцеперебування. Інші вихованці повідомили, що юнак помер від отриманих тілесних ушкоджень і був похований разом із “Пухлими»,  тобто з дітьми, які померли від голоду. На це вихователь лише холодно відреагував словами, що “туди йому й дорога”. Згодом Стодольського разом із групою дітей було переведено до Тиврівського дитячого будинку. У 1938 році, згідно з наказом обласного відділу народної освіти, Із Тиврівського дитячого будинку була відправлена група дітей для переведення до Соколівського закладу. Супровід дітей виконував заступник директора Соколівского закладу Семен Опанасович Калабалін. Як згадує Володимир Григорович, Калабалін прибув до нас на вантажівці (так званій «Полуторці»). Всі діти разом із Калабаліним сіли в кузов машини та вирушили до Соколівки, проїжджаючи через села Капустяни та Савенці. По дорозі завуч розповідав різні історії, багато сміявся і навіть пригощав нас цигарками. Коли ми дісталися лісу поблизу села Левків, машина зупинилася, і Калабалін звернувся до нас: «Передусім, усе, що у вас є забороненого — ножі, рогатки, сірники, махорка, цигарки — викидайте за борт машини. Ви прибуваєте в Соколівський дитбудинок. Тут діють інші правила». Ми все покидали за борт, після чого машина продовжила шлях і невдовзі прибула до місця призначення. У Соколівському дитбудинку ми швидко зрозуміли, що його правила і справді відрізняються від тих, до яких ми звикли. Після завершення навчання у 7 класі мене направили до ФЗУ (Фабрично-заводське училище). Після його закінчення я повернувся працювати на Соколівський цукровий завод. Колишні вихованці дитячого будинку, які також працювали на заводі, жили разом в гуртожитку, розташованому у приміщенні колишньої заводської їдальні. Ми займали другий поверх цього гуртожитку. На початку війни 1941 року у гуртожитку мешкали не лише вихованці дитячого будинку, такі як Стодольський В.Г. і Іван Субота, але й колишні червоноармійці, які опинилися в селі через різні обставини: Шалва Рухадзе, Шевчук Сергій, Тригуб Павло, Попов Василь та інші. З часом вони розійшлися по селу: хтось одружився, хтось оселився окремо. Але одного разу до нашого гуртожитку підселили людину, яка видавала себе за колишнього червоноармійця. Він не працював постійно на заводі, лише тинявся ним і начебто пропонував допомогу кожному. Згодом з’ясувалося, що він жодним чином не був військовим.

У листопаді 1942 року місцева румунська влада взялася за наш гуртожиток. Усіх нас, хто там проживав, заарештували. У ході цих подій ми побачили того самого “червоноармійця” вже у формі солдата румунської армії з погонами сержанта. Нас забрали до колишньої контори цукрозаводу, де почали допити за зв’язок  с партизанами. Згодом нас пішки відправили до Крижополя, а звідти — через кілька днів — до Ямполя. Румунські офіцери їхали кінними санями, а ми змушені були бігти позаду. Шалва Рухадзе не витримав такого виснажливого переходу і впав. Його поклали на сани та довезли до в’язниці в Ямполі. У в’язниці нас помістили у камеру, де вже перебували переважно місцеві євреї. Їжу нам не видавали. Місцеві мешканці приносили харчі своїм рідним, із якими вони часом ділилися й із нами. Завдяки досвіду з дитячого будинку нам вдалося налагодити контакт із охороною.  Увечері нас випускали з камери, і ми ночами нишпорили по погребах і сараях у пошуках їжі. Іноді приносили охоронцям різну провізію або птицю, траплялося, що навіть цілого порося. У відповідь вони ділилися з нами їжею. Так і виживали. Після допитів Шалву Рухадзе та Попова відправили до табору військовополонених у Тирасполі. Подальша доля Шалви невідома. Натомість Попов дорогою до табору зумів втекти й приєднатися до партизанів. Після війни ходили чутки, що від нього прийшов лист, у якому він назвав себе не Поповим Василем, а Семеновим Василем Терентійовичем — полковником радянської армії, який проживає на Уралі. Як згадує Володимир Григорович, в серпні 1943 року Соколівський цукрозавод відвідав румунський правитель Іоан Антонеску. Одного ранку нічну зміну не відпустили додому, наказавши чекати когось високопоставленого з Одеси. Нас вишикували у двох шеренгах на території заводу. Незабаром ми побачили, як с боку села Жабокрич, дорогою біля  казарми спускається колона автомобілів. Спочатку прибули вантажівки, з яких вийшли солдати гвардії та вишикувалися у двох шеренгах: одна — позаду нас, друга — трохи попереду. Адміністратор разом із представниками канцелярії зустрічали прибулих хлібом і сіллю. Переважно це були генерали, які приїхали разом з Антонеску. Вони оглянули склади з готовою продукцією, а потім здійснили обхід цукрозаводу. Після цього всі вийшли на подвір’я, де ми стали в шеренги. Антонеску з задоволеним виразом обличчя виголосив промову своєю мовою. Ми нічого з того не зрозуміли. Тоді один із жителів Крижополя пояснив, що маршал дуже задоволений нашою роботою, нашим ставленням до румунської влади та солдатів. Він також зазначив, що маршал вирішив нагородити нас місячною зарплатнею. У цей момент хтось голосно вигукнув: “А маляссу!”. Антонеску нахилився до перекладача й запитав, що було сказано. Перекладач пояснив маршалу, що люди скандують “Ляса”, тобто “згода”. Маршал вирішив, що це гарний знак, мовив “Ласо, ласо” й задоволено кивнув головою. Потім крижопільські жінки почали роздавати жінкам невеликі пакети цукерок “горошок” (різнокольорові драже з цукрової пудри), а чоловікам – по пачці румунських цигарок   Mărășești (Мэрэшешть) и Bucegi (Бучеджи), кому які дістались. По завершенню церемонії вони швидко зібралися й поїхали по дорозі в сторону села Жабокрич. Після звільнення села Соколівка 14 березня 1944 року бійцями 107-ї танкової бригади, вже 22 березня розпочалася мобілізація чоловічого населення до лав Червоної армії. За цей період було призвано понад 1000 осіб. Володимир Григорович згадує, що після визволення села їхня громада у значній мірі відчула упереджене ставлення з боку визволителів. Спершу це проявилося в поведінці нового коменданта цукрового заводу, котрий виявляв до мешканців села презирство і навіть жорстокість. Згодом подібне ставлення стало очевидним і у Крижопільському районному військкоматі, де до місцевих жителів ставилися як до зрадників. Причиною такого ставлення було те, що молодих хлопців, які в 1941 році ще не досягли призовного віку, Червона армія залишила напризволяще перед лицем ворога. Зокрема, ним згадуються три дні суворого ставлення, муштри та знущань з боку сержантів, більшість з яких походила з центральних районів Росії. Повернувшись із війни, Володимир Григорович повернувся до рідної Соколівки. Спочатку працював у дитячому будинку, а згодом став завідувачем клубу. У селі Соколівка Стодольський заснував сільський краєзнавчий музей, у якому вдалося зібрати багату колекцію історичних артефактів. Він збирав спогади вихованців дитячого будинку, котовців, місцевих жителів, а також мав зустріч із давнім товаришем Грігорія Івановича Котовского, учасником революційного підпілля з 1914 року, Федором Олександровичем Стригуновим — ветераном кавалерійської бригади Котовського та очевидцем убивства Григорія Івановича Котовського в Чабанці. Стригунов передав Стодольському свої мемуари, які стали цінним доповненням до музейної колекції. Однак у 90-х роках сталися трагічні події. Спершу на будівлі клубу почав протікати дах, через що вода пошкодила чимало експонатів музею. Згодом музей був узагалі закритий, залишивши тількі пам’ять про його цінну спадщину.

Ковальов Олег.

Село Соколівка. 2026 рік.