Саме такою була реакція на допис про Києво-Печерську Лавру вірянки ПЦУ, дружини священника, матінки Мар’яни Атаманчук. Ми наводимо допис, бо вважаємо цікавими спостереження людей, які завжди ходили в Лавру пам’ятають, якою вона була і бачать і те, якою стає.
ХХХ
Мене часто питають: «А як зараз змінилася лавра?» Відповідь я побачила не в чиїхось розповідях. Я побачила її там — у самій лаврі.
Я була там багато разів ще відтоді, як оселилася в Києві. Пам’ятаю лавру іншою. Пам’ятаю, як могли сказати: «За раскольнікав нє молімся». Пам’ятаю «спасі Ґоспаді», яке звучало звідусіль.
І от тепер я знову їду в лавру. І чую від священників ПЦУ, монахів, ігуменів: «Спаси, Господи». Чую: «Немає значення, як ви прийшли». Чую: «Хто сказав, що ви недостойна? Ви це від Бога чули?» Для мене це і є відповідь на запитання, як змінилася лавра.
Там стало інакше дихати. Я більше не відчуваю, що повинна комусь доводити своє право молитися в цьому місці. Ніхто не дивиться на тебе як на «правильну» чи «неправильну». Ти просто приходиш до святині. Ти стаєш біля святих і бачиш теж раніше простих звичайних людей, які мали свої звички й гріхи. Але їх теж приймали такими. І я хочу, щоби приймали мене.
Але одна моя молитва в лаврі ще досі залишається незмінною. Перед преподобним Нестором я молюся зі сльозами про те, щоби в Україні більше ніколи не було російської мови як мови приниження, поневолення і нав’язаного «русского міра».
Не тому, що я боюся іншої мови. А тому, що я надто добре знаю, що приходить разом із нею, коли її несуть сюди не як мову, а як прапор чужої імперії.
Я хочу чути українську. Я хочу йти сміливо до своїх святих і святинь.
І, здається, я вже чую цю нову лавру, яку повернули Додому.
ХХХ
Реагуючи на чорні дописи МП, матінка пише.
“Мені теж неодноразово трапляються дописи МПшних ресурсів і людей. Але знаєте що? Я жодного разу не написала їм матюків. Жодного разу не прокляла. Жодного разу не побажала їм смерті чи нещастя. То чому ж ми так сильно мозолимо їм очі?
Можливо, тому, що ми почали вигравати цю війну за свої національні пам’ятки.
Ми ні в кого нічого не забирали.
Ми прийшли туди, де наше.
Ми прийшли до себе додому.
І саме це, схоже, болить найбільше.
Бо я хочу поставити дуже просте питання.
Чи є хоча б одна людина з МП, яку не пустили до храму ПЦУ? Чи є хоча б хтось, кого вигнали з храму тільки тому, що він був прихильником МП?
Я таких людей не знаю”.
Україна православна
