Інший — анафему московського патріархату. Ще одну книжку довелося захищати в суді.
Сьогодні минає 16 років від дня смерті Олеся Ульяненка.
Він прожив лише 48 років.
Устиг попрацювати на заводі й залізниці, здобути фах корабельного електрика, послужити десантником у Східній Німеччині та Афганістані, пожити в Якутії, опинитися серед ленінградських панків, пройти через бездомність і голод — а потім стати лауреатом найвищої літературної премії України.
Усе почалося в Хоролі на Полтавщині, де народився Олександр Ульянов — майбутній Олесь Ульяненко.
Писати він почав ще дитиною. Рідні згадували, що хлопець списував зошити цілими романами.
Потім змінювалися міста, роботи, люди поруч.
Незмінним залишалося одне — він писав.
Справжній прорив прийшов зі «Сталінкою».
Роман народжувався в напівпідвальній кімнатці з маленьким вікном. Через нього всередину іноді залазили безхатченки.
Олесь їх не проганяв.
Слухав. Спостерігав. Запам’ятовував.
Саме таких людей він привів в українську літературу — мешканців вулиць, вокзалів, психлікарень і кримінальних околиць. Самотніх, зламаних, наляканих, часом жорстоких.
Тих, повз кого зазвичай проходили, відводячи очі.
Ульяненко не прикрашав своїх героїв і не вигадував для них зручних виправдань. Він писав про життя таким, яким його знав: болісним, темним, суперечливим.
У 1997 році за «Сталінку» 35-річний Олесь отримав Малу Державну премію України імені Тараса Шевченка.
Та життя лауреата майже не змінилося.
Мирослав Слабошпицький згадував, що на подарованій ним друкарській машинці Ульяненко написав «Сина тіні» і, ймовірно, «Дофіна Сатани». Андрій Курков, купуючи собі новий комп’ютер, старий віддавав Олесю.
Понад 20 романів. Шевченківська премія. І чужий старий комп’ютер, на якому треба починати наступну книжку.
Так з’являлися «Син тіні», «Дофін Сатани», «Серафима», «Там, де Південь», «Знак Саваофа», «Жінка його мрії»…
У «Знаку Саваофа» Ульяненко жорстко написав про московський патріархат і російську церкву, яку вважав опорою імперського впливу в Україні.
За словами письменника, московський патріархат оголосив йому анафему. Сучасники згадували, що біля Києво-Печерської лаври Олесю демонстративно плювали під ноги.
Тоді його слова багатьом здавалися надто різкими.
Сьогодні цей роман читається зовсім інакше. Він став пророчим…
Ще важчим ударом стала історія «Жінки його мрії».
Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі побачила у книжці порушення встановлених нею норм. Роман прибрали з продажу, позбавивши автора читачів і важливого заробітку.
Ульяненко пішов до суду.
На його захист стали письменники, літературознавці та видавці з дуже різними поглядами. Бо йшлося вже не про ставлення до одного роману.
Вирішувалося, хто встановлюватиме межі літератури — автор і читач чи чиновник із печаткою.
Судова боротьба виснажувала Олеся. Але він домігся свого: книжку реабілітували й перевидали.
17 серпня 2010 року Ульяненко перестав відповідати на телефонні дзвінки. Коли потрапили до його київської квартири, письменника знайшли мертвим.
Офіційною причиною назвали хронічну серцеву недостатність.
Він пережив Афганістан, бездомність, голод, анафему й боротьбу за власну книжку.
А помер у 48 років — сам у київській квартирі.
Незавершеним залишився роман із промовистою назвою «Пророк». Скільки ще книжок він міг написати, тепер ніхто не дізнається.
Десантник, який тонко відчував чужий біль. Автор темних романів, якого друзі пам’ятали добрим. Колишній безхатченко, який став Шевченківським лауреатом.
Олесь Ульяненко не був схожий на жодного іншого українського письменника.
Таким і залишився в нашій літературі — різким, чесним і неповторним.
