Коли останній мешканець залишає село, зникає не просто населений пункт. Разом із ним обривається частина місцевої історії, пам’ять про людей і покоління, зникає душа села — щира, гостинна, багатоголоса.

Зі смутком дивлюся на сусіднє село Шевченко. Сьогодні тут залишилося 22 жителі, 12 заселених хат і жодної дитини. Яким воно буде через кілька років, чи житиме?

За спогадами місцевих жителів, у 1924-1929 роках люди з мого рідного села Чорна, де на той час було багато населення, почали переселятися на землі приблизно за чотири кілометри на схід від села, під лісом. Молодим сім’ям наділяли земельні ділянки — спочатку по 31 сотці, потім по 45 і навіть 60. Вони будували хати на мальовничих горбах, а городи спускалися донизу, до берегів, де росли верби і било безліч джерел.

Так поступово виникли два нові поселення — Шевченко та висілок Леніна (згодом — село Ленінське, а потім — Лісове).

Першу хату в Шевченку поставив Родіон Валяс. Саме з неї починалася історія села, яке спочатку також називали висілком. Але з’являлися нові будівлі, утворився колгосп імені Шевченка, і маленьке поселення виросло до повноцінного села. Тут було збудовано 78 осель. Місцевий колгосп очолив Петро Васильович Яцков, у 1931 році на трудодень селяни отримували по 7 кілограмів хліба, тобто пшеничного зерна.

У 1932-1933 роках навколишні села переживали страшну трагедію. Старожили розповідали, що люди вмирали просто на дорогах. Їли люцерну, конюшину. У самому Шевченку ситуація була дещо кращою. Голова колгоспу був за людей, і страшного голоду не знали, тому сюди приходили з інших сіл просити допомоги. Степан Гаврилович Валяс (свідок цих подій) згадував, що у ті страшні роки він прихистив 11 людей, рятуючи їх від голодної смерті.

Зазнало село й німецької окупації. Староста віддавав розпорядження розбирати господарські будівлі, людей відправляли на примусові роботи до Німеччини. Навіть двох власних синів староста теж був змушений відправити. Але поруч із страхом була й мужність. Родина Федора Пальчака переховувала радянського солдата-розвідника. Його тримали на печі, замаскувавши квасолею. А однієї ночі господарі разом із сусідкою показали йому дорогу до Білецького лісу. За таку допомогу можна було заплатити життям, але люди ризикували.

5 березня 1944 року Шевченко звільнили від німецьких окупантів. Біля села залишився підбитий радянський танк. Загиблих військових люди зібрали й поховали у братській могилі біля школи. Пізніше останки перепоховали в Острополі. А біля колгоспної комори знайшли ще двох загиблих — командира і молоду медсестру. Вона перев’язувала йому рану, коли снаряд чи бомба пробили дах. Жителі села викопали яму на кладовищі. Однією шинеллю вистелили могилу, другою накрили загиблих. Ці невідомі воїни залишилися частиною історії села Шевченко.

У 1947-му знову голод. Під час німецької окупації селяни закопали картоплю у землю, тепер її дістали. Важко й уявити, що люди могли їсти таке. Але їли, аби вижити…

26 червня 1950 року три колгоспи сіл Чорна, Шевченко, Ленінське Чорнянської сільради об’єдналися. Головою укрупненого господарства обрали Федота Демидовича Артемчука. Господарство стало економічно сильнішим, і це дало можливість селам розвиватися.

На околиці села й сьогодні стоїть одна з найстаріших хат. Її збудував Пилип Матащук у 1929 році. Глинобитна, зі ставнями біля вікон. Під час війни окупанти використовували хату як кухню. Сам господар був на фронті — командир взводу кулеметників. Одну з перших нагород отримав за відвагу. Повернувся додому інвалідом. У цій хаті народилося восьмеро дітей. Сьогодні вона стоїть як мовчазний свідок часу, коли в одній оселі було тісно від дитячих голосів.

А ось Лісового (Ленінського), ровесника села Шевченко, вже немає. Його історія залишилася тільки у спогадах і вишнях, які щовесни цвітуть рясно, ніби село й досі живе. Останній житель Лісового відійшов у засвіти в жовтні 2017 року.

А колись тут було десь 70 садиб і майже 350 жителів. Першим побудував тут хату, за спогадами односельців, Прокіп Васильович Котюк. Він народився 1889 року і прожив до 1977-го. Його вважали найстарішим жителем села. А першою дитиною, народженою в селі, була Наталя Котюк, вона з’явилася на світ у 1928 році.

У селі були колгоспний город, кузня, ферми, клуб і магазин. Працювала початкова школа, яка спочатку містилася у хаті Герасима Деравчука.

Колгосп імені Леніна, яким керував Себастіян Рудишин, демонстрував для того періоду непогані результати. Зокрема згадують урожай зернових по 18,6 центнера з гектара. У 1931 році колгоспники отримували по 6,5 кілограма хліба на трудодень.

У 1932-1933 роках голоду в самому селі не було, хоча люди жили бідно. Великою проблемою стала сіль. За нею ходили аж до Полонного. Пуд зерна могли виміняти лише на одну склянку солі.

У 1941 році молодих хлопців і дівчат із села забирали до Німеччини на примусові роботи. Частина людей пішла до партизанів. Староста села Чорна Федот Федик теж допомагав партизанам — відправляв до Білецького лісу корів, коней, хліб.

У 1944-му, коли німецькі війська відступали, то чинили особливо жорстокі розправи з тими, хто допомагав партизанам. На горищі Прокопа Котюка переховувалися семеро людей, серед яких і Федот Федик. Їх знайшли, довго катували, били шомполами, допитували. Потім змусили копати яму. Там і розстріляли. Тіла засипали землею. Федота Федика прив’язали до воза і погнали коней. Він біг, аж поки упав і помер.

Відступаючи, фашисти спалили частину села — від сходу до заходу. Згоріло також Білецьке. У Чорній спалили дві вулиці.

Коли з війни повернувся Павло Оксентович Яцков, односельці обрали його головою колгоспу. Випускник піхотного училища, він був командиром стрілецького полку, нагороджений орденом Червоного Прапора. У битві на Курсько-Орловській дузі отримав поранення, втратив праву руку. Йому довірили керувати колгоспом, а, по суті, життям маленького села.

Згодом тут налічувалося близько 350 жителів. Багато з них, часто цілими родинами, працювали в лісництві. У 2016 році стару назву Ленінське було офіційно змінено на Лісове. Але життя Лісового ще жевріло недовго: останній житель відійшов у Вічність у жовтні 2017 року.

Сумна доля наших українських колисок. Хащі зростають на колись протоптаних стежках, руйнуються спорожнілі хати і зникає під нашаруванням збіглих років історія людей, роду, села. Історія, з якої варто черпати мудрість, досвід, життєву правду. Тож поки є можливість, звертайтеся до джерел, які завжди даруватимуть нам цілющу силу. Поки вони остаточно не зміліли, поки ще можна передати бодай пригорщу цієї сили нащадкам.

За роки незалежності Україна вже втратила приблизно 530 сільських населених пунктів. Зокрема на Хмельниччині офіційно зникло шість сіл, ще шість, а то й більше, вважають «мертвими» — там не залишилося жодного жителя. Кілька десятків інших тримаються буквально на кількох людях.

Війна, міграція та демографічні втрати ще більше загострили проблему знелюднення територій. І нам вкрай важливо зберегти пам’ять про ці місця не лише заради минулого. Це потрібно майбутньому — щоб наші діти й онуки знали, скільки (і якої) України було там, де сьогодні залишилися лише порожні хати, зарослі дороги і тиша…

Тетяна Румак,
дитина війни, колишня
вчителька,
Старокостянтинівщина