Доки ми, українці, будемо толерувати російський язик?

Язик, яким щодня й щоночі віддають накази вбивати українців.

Язик, яким віддають накази катувати наших полонених.

Язик держави, яка затопила нас власною кров’ю. Буча. Ізюм. Маріуполь. Харківщина. Херсонщина. І сотні інших міст, сіл та містечок, де цей язик лунає в наказах, лунає разом із вибухами, пострілами, допитами, катуваннями й смертю.

І після всього цього ми досі маємо робити вигляд, що нічого не сталося?

Доки ми будемо чути російську в Україні — у своїй країні, у своїх містах, у своїх будинках, у своїх будинкових чатах?

Чому мовчимо?

Чому дозволяємо тим, хто принципово продовжує говорити язиком держави-агресора, почуватися настільки вільно й комфортно в Україні?

Що з нами?

Невже ми настільки звикли толерувати, що вже навіть не помічаємо всього огидного, що діється навколо?

Сьогодні сталася ситуація. Скоріше — сварка.

У будинковому чаті, де я є власницею квартири, я зробила зауваження щодо використання російського язика. У відповідь російськомовна «обіжулька» просто покинула чат.

Насправді — це добре.

Але в мене інше питання.

Чому в моєму будинку, в моїй країні, я взагалі повинна читати оголошення язиком агресора?

Це що — норма?

Україна — не російськомовний додаток до росії.

Україна — не територія «какая разніца».

Україна — держава, за право говорити українською вільно й без страху люди платили й продовжують платити найвищу ціну.

То чому в українському будинковому чаті досі з’являються оголошення російською?

І куди дивляться мешканці будинку?

Куди дивиться голова ОСББ?

Що за байдужість?

Українська мова — не прохання.

Не примха. Не привід для чиїхось образ.

Це мова держави! І я вимагаю поваги, як до себе так, і до держави!

І до речі не намагайтеся мені розповідати про наших військових, які говорять російською.

Не маніпулюйте! Я краще за вас знаю про фронт. І ви не на передку, а в тилу.

Я зараз зла сильніше зла!

Бо дістало.

Дістало пояснювати очевидне.

Дістало бути толерантними.

Дістало чути «какая разніца»

Бо різниця вже сплачена неймовірно високою ціною — кров’ю мільйонів українців.

У мене є різниця.

І вона для мене принципова.

Я хочу в Україні, чути українську мову.

Хто проти, прошу на вихід.

Наталя Тригуб