Знаєте, що найстрашніше для матері? Не допити, не зґвалтування, і не втрата слуху у в’язниці.

А усвідомлення, що її 17-річний хлопчик з діабетом залишився сам у селі, яке окупанти перетворили на плацдарм для штурмів Волновахи.

І що вона не може навіть передати йому звістку – тому що сама сидить у підвалі з 20 іншими жінками, без світла, без ліків, без надії.

55-річна Лілія Прутян – військова медикиня, бухгалтер за освітою, вдова та мати трьох синів.

У 2022 році вона потрапила в полон під Маріуполем. Росіяни замкнули її в підвалі, зґвалтували, а потім відправили до в’язниці в росії, де судили за “тероризм”.

Через поранення в бою вона почала втрачати слух – і досі чує гірше, але це найменша з її втрат.

Поки вона там гнила, її наймолодший син Діма виживав сам. Хворів на діабет, лежав у реанімації, отримав російський паспорт, щоб не померти з голоду, і навіть не знав, що мама – за кілька кілометрів від нього, у камері.

Його навчання в технікумі зупинилося, друзі зникли, а рідний дім захопили росіяни – вони жили там, поки він спав на кухні, а потім, виходячи, просто розграбували все, що залишилося.

Але найболючіший удар прийшов зсередини. Її середній син – той, якого вона виростила своїми руками – перейшов на бік ворога.

Він продав мамину машину, одружився з проросійською жінкою, дав свідчення проти неї на судовому слуханні в росії, а потім пішов воювати за росіян.

Уявіть лише: ви боретеся за країну, а ваша кров вас зраджує перед ворогом.

Але у вересні 2024 року Лілію обміняли. Вона перенесла операцію на барабанній перетинці – і вже за кілька тижнів, ледь оговтавшись, почала готувати план порятунку наймолодшого сина.

Вона найняла таксиста, щоб той таємно передав Дімі тимчасовий український паспорт.

А потім – перевізника, який погодився везти хлопця через всю Росію, Білорусь і Польщу.

Один невірний крок, одна перевірка – і його б забрали, ув’язнили або відправили на фронт проти своїх.

Вони обнялися у Києві на вокзалі. Хлопець привіз у спортивній сумці свої футболки, футбольний м’яч і дві мамині сукні – рожеву та блакитну.

Він забрав їх із дому, щоб вона змогла знову відчути себе вдома. Бо знав: їй більше нічого не залишилося в тому селі.

Сьогодні Лілія служить в українському війську за столом, подалі від фронту, й допомагає 20-річному Дімі звикати до свободи – до того, що можна спокійно говорити українською, не озираючись, не боячись, що хтось почує.

Вона каже йому те, що кожна мати мала б сказати своїй дитині: “Не бійся. Ніхто не покарає тебе за те, що ти говориш”.

Лілія – людина неймовірної сили, вона – титан.

Олег Байрак