Мати забрала його сама: завдяки собакам, волонтерам і ґудзику, який колись пришила власними руками.
Це не історія про героїчний подвиг на полі бою. Це історія про те, як українська мати воювала за тіло свого сина – з бюрократами, байдужістю та власним відчаєм.
І перемогла там, де держава програла.
Наталя Карпова не знала, де воює її 29-річний син Роман. Він не казав. Вона лише здогадувалась – там, де гаряче.
23 квітня 2022 року він перестав виходити на зв’язок.
Вона зателефонувала командиру частини. Той заспокоїв: мовляв, немає зв’язку. Але друзі Романа знайшли фото загиблого у російському телеграм-каналі.
Коли Наталя зателефонувала командиру вдруге, то почула: “Що ти фантазуєш? Це дезінформація!”.
Жінка мала лише одне фото: три тіла на поляні. Серед них – її син і двоє бійців 95-ї бригади.
Власне командування відмовило їй у допомозі з евакуацією, тому вона пішла до чужих – і ті допомогли.
Встановили місце: село Довгеньке, під Ізюмом. Але забрати тіло було неможливо – почалася окупація.
Місяцями Наталя черпала інформацію з російських пабліків.
Вона натрапила на відео, де російський офіцер розповідав, як йому смердять тіла і як він їх прибирав. По суті, вбивця її сина пояснював, де лежить Роман.
У вересні того ж року ЗСУ звільнили територію. Наталя не стала більше чекати – і сама організувала пошукову групу. Кінологів. Саперів. Волонтерів.
Так сталося, що під час пошуків двоє саперів підірвалися на розтяжці, але дивом і дякуючи Богу залишилися живими. Пошук продовжили.
За ці півроку природа зробила своє: квіти, трава, опале листя. Тіла майже зникли.
Врятували лише пошукові собаки. Вони знайшли трьох у яру – там, куди їх просто викинули.
Романа впізнали за жетоном і штанами – Наталя впізнала ґудзик, який сама колись йому пришивала.
Врешті вона забрала сина і поховала. Але на той момент спокою не отримала, оскільки жінка ще не мала офіційного сповіщення про смерть – військкомат готував документи, коли син уже лежав у могилі.
Повітряні сили згодом визнали “помилки” і подякували Наталі, яка зробила їхню роботу за них.
Вона сказала “Я дуже хочу, щоб весь світ знав – в штабах сидять люди, які знищують довіру до армії”.
Її найбільше бажання – щоб більше не було матерів у такому стані.
Але війна триває. І ця історія – не виняток. Вона – дзеркало.
Олег Байрак
