«Ваше» — бо для цієї пані ми вже не свої. Не українці. Не люди, за яких треба молитися. А якісь «ваші», чужі.

А далі ще страшніше: «ви заслужили те, що маєте». Що саме ми «маємо»? Ракети, які прилітають у наші міста? Загиблих? Поранених? Розбиті вщент будинки? Зруйновані життя?

І це пише людина з України.

Можна не любити чужу думку. Можна не сприймати хресну ходу до Почаєва. Можна категорично засуджувати Московський патріархат. Але коли ненависть доходить до виправдання обстрілів і людських смертей — це вже не християнська позиція. Це моральне падіння.

ЗСУ сьогодні захищають і тих, хто пише такі коментарі, і тих, кого вони називають «вашими». Наші військові не питають на передовій, до якого храму ти ходиш, якою мовою молишся і чи подобається тобі чиясь думка.

Бо вони захищають Україну, а не ділять її на «ваших» і «наших».

І тут хочеться запитати лише одне: як можна після молитви бажати людині того, щоб її рідні не повернулися додому, а потім називати це вірою?

Коли молитва приводить до побажання смерті — питання вже не в церковнослов’янській чи українській мові.

Питання в тому, що від її віри залишилося?

Олександр Шмігель