Стою серед натовпу виснажених людей, які годинами сплять на валізах з дітьми і собаками на руках, серед військових, які теж чекають своїх поїздів з якимось цілковитим прийняттям і нелюдським спокоєм, серед працівників Укрзалізниці, які знову і знову сповіщають про нові повітряні тривоги мало не кожні 15 хв після відбою.
Стою, бо проводжаю подругу в інше місто у відрядження. Стою і згадую себе у відрядженнях в різних країнах Європи, де погодні умови чи інші незначні причини іноді практично паралізували рух транспорту на вокзалах і логістичні схеми, придумані в той час там, навіть близько не нагадували того професіоналізму українських фахівців, які невідомо як розрулюють рух поїздів київського вокзалу наприкінці серпня 2026, коли за останні дві доби повітряну тривогу оголошували 24 рази здається…
І просять вибачення за незручності!
У мене від цього «вибачте, будь ласка», яке звучить по гучномовцю, котяться сльози. За що вони вибачаються?
Так, звісно, я би так само зробила на їхньому місці, бо це про культуру сервісу. Так, очевидно, що є, напевно, обʼєктивні моменти, за які таки можемо просити вибачення щодо обслуговування в різних сферах, бо ще точно маємо рости і вдосконалюватися. Але однак якось те вибачення болить і викликає бажання обійняти того, хто його озвучує…
Платні зали очікування тепер безкоштовні й доступні тисячам зморених людей.
Поїзди чекають своєї черги відправлення по 10+ годин, але чекають. Кожен відправлений поїзд дає місце наступному і, може, дає хоч трохи надії, що далі буде легше.
Але далі якось все важче.
Важче чути виття сирен, важче здригатися від вибухів, важче дихати димом навколо, важче читати, який саме склад якого з бізнесів сьогодні не вижив.
Втім, не маю мети зробити цей допис тим, який викличе сльози, бо, якщо відверто, киян зі сльозами на очах не бачила давно. Ні, Київ наш зараз прекрасно осінній, затишно прохолодний як і щороку в цій порі, і дуже красивий людьми й природою.
Багато квітів перед першим вересням, навіть у продуктових магазинах додаткові доставки орхідей, бо ж свято на носі.
Студенти продовжують шукати кімнати і квартири на кількох, щоб дешевше. Батьки збирають своїх школярів до школи в торгових центрах, які ще таки працюють і намагаються вразити новими колекціями.
У торговому центрі, щоправда, у ці дні важко щось придбати. При сигналі тривоги усіх миттєво просять покинути приміщення. Каси вимикаються в унісон зі сиренами. Немає такого, як колись: хочеш, ідеш в укриття, хочеш, ні, а магазин і каса все одно працюють. Ні. Тепер касир і консультанти вибігають першими. Стрімголов. І люди також.
Принаймні, у величезних торгових так. Принаймні, це те, що бачила на днях особисто. Коли безперервні сигнали тривоги «замикають» торгові центри й прирікають на порожнечу всередині.
Щодо порожнечі в душах киян, то складно сказати, чи вона є. Є якесь болюче змирення. Або навіть прийняття того, що прийняти все це просто неможливо. Є страшенний смуток без сили на злість. І певно вже майже без сил на страх. Але десь беруться сили йти далі і жити навіть посеред цих умов і стовпів диму.
Племінник від того диму з астматичною обструкцією в лікарні. Але його добре лікують українські лікарі. Вони теж, до речі, вибачення просять через те, що дітей доводиться спускати в укриття і зупиняти проходження деяких процедур.
Діти з батьками йдуть в укриття, а от самі медики далеко не всі. Залишаються в своїх кабінетах і дивляться у вікно так, наче бачать там не осінні дерева, а одночасно все минуле й все невідоме майбутнє.
Бо жити за принципом «тут і тепер» зараз не треба надто напружуватися і спеціально вчитися. Воно само якось живеться.
Тут і тепер вибухи, йдеш в укриття. Або не йдеш, якщо його нема.
Тут і тепер дим, зачиняєш вікна. Або не зачиняєш, якщо їх нема і вибиті.
Тут і тепер маєш потребу щось придбати, купуєш. Або не купуєш, якщо цей товар згорів пару годин тому на складі. Або ще згорить за кілька годин, бо відбою тривоги поки не було.
Одна знайома, яка виїхала з Києва пару місяців тому, написала з-за кордону щодо консультації. Я відписала, домовилися. А тоді через пару годин пише: «Я прочитала новини і бачу, який у вас там жах. Вибачте, мені навіть соромно приходити з моїм неважливим запитом на фоні ваших запитів». Попереписувались, зняли відчуття провини, вимкнули знецінення «неважливих» запитів, обмінялися усміхненими смайлами, нічого не скасували, живемо далі. Вибачившись.
На пари в семінарію заїхати не вдалося.
Семінарія за містом, маршрутка їде від метро Лісова, яке наземне. Наземне під час тривог зачиняють. Тож вибачилась і проводжу пари онлайн. Жартуємо між собою, що наш предмет настільки важливий, що жоден обстріл його не здолає. Але якось не смішно з тих жартів зовсім.
Пʼю каву на Майдані, над головою летить шахед. Бариста виходить і просить вибачення, що мусить спуститися в укриття. Всі їй пробачають. Хтось іде з нею. Хтось пʼє свою каву, яку йому ще встигли зробити.
Йде поряд сімʼя з сином-першокласником. Вони не зважають на шахед. Але йдуть у напрямку метро, тож, напевно, таки з метою безпеки. Мама ввімкнула гучномовець. Слухає голосове вчительки сина: «Дорогі батьки, на сьогоднішній день нас у класі вже 28, вітаю».
Я усміхаюся, і мені здається, наче це мене особисто вітають з чимось. Приємно якось, тепло на серці.
Вітають, просять вибачення, турбуються. Ось вони, кияни!
А ще в одному з моїх улюблених магазинів українського виробника помічаю на сайті знижку 50%. Спершу дуже дивуюся, тому що це таки величезна знижка. А потім плачу. Бо вони зачиняються, згорів склад і зараз просто розпродують одяг – одяг з мотиваційними написами українською.
Плачу і замовляю на дарунок, бо собі якось зовсім нічого замовляти не хочеться. Хіба що замовити ніч сну отак, щоб заснути о 22.00 і прокинутись о 7.00 без жодного вибуху, без бігу в укриття, без гортання новин про спалені книги, одяг, продукти, техніку, гуманітарну допомогу, надії.
Казала, що допис не для «викликати сльози», а якось воно само виходить. Бо от щойно прийшло повідомлення від одного з магазинів техніки: «Вибачте, частина товарів згоріла». Тобто навушники для моєї роботи онлайн, які мали до мене приїхати 28 серпня, можливо, згоріли. Звісно, це найбільша дурниця, якою я взагалі не переймаюся. Це зовсім не втрата на фоні всього, що проживаємо. Плачу від чергового вибачення. За що? Досі не розумію за що…
P.S. Увесь цей тиждень в голові крутиться фраза Камю: «Іноді просто продовжувати йти – це вже надлюдський подвиг»… Тож, дякую усім надлюдям різного віку, різних сфер праці і різних районів Києва й Київщини! Дякую…
