«Ціль виконано», – промовляє Ольга Черниш біля меморіалу в Умані, тримаючи на руках маленьку Настю. Дівчинці лише місяць. Її батько Сергій загинув на війні три роки і два місяці тому
До повномасштабної війни Ольга та Сергій жили у Херсоні. У 2021 році вони почали готуватися до екстракорпорального запліднення. Але сталася війна, Херсон окупували, і про заплановане лікування довелося забути. Коли подружжю вдалося виїхати до Умані, Сергій пішов у військо. Спочатку служив у роті охорони, згодом опинився на Донеччині
Ольга проходила обстеження, гормональне лікування, перенесла хірургічні втручання. Спроб завагітніти було стільки, що точної кількості вже не називає.
«Збилась десь разі на 12-му. Півтора десятка – це точно», – ділиться жінка.
Через службу Сергій вирішив заморозити свій біологічний матеріал. Саме тоді подружжя дізналося про можливість оформити постмортальну заяву – документ, який дозволяв би після смерті чоловіка використати його біоматеріал для народження дитини.
після похорону Ольга написала репродуктологу. Надіслала фото постмортальної заяви та повідомлення про смерть чоловіка. Та запевнила, що готова йти далі. Та спроба завагітніти виявилася невдалою. Жінка каже, що тоді діяла фактично всупереч власному болю. Лікарі та психологи радять після смерті партнера дати собі час, перш ніж починати процедуру. Вона зрозуміла це вже згодом.
Через майже два роки після загибелі Сергія нарешті з’явився шанс. І водночас – новий удар: усі чотири ембріони, які вдалося створити з біоматеріалу подружжя, показали генетичні порушення. За таких результатів жоден із них не радили переносити.
Ольга пішла на консультацію до генетика. Розповіла йому про Сергія, про його заяву і про те, чому для неї це настільки важливо. Лікар звернув увагу на четвертий ембріон.

«При інших обставинах я сказав би: «Ні, всі непридатні». Але вказав на ембріон номер чотири – дівчинку. Ось тут є шанси», – переповідає Ольга висновок генетика.
Ембріон номер чотири – це Настя.
Ольга показує сотні шприців – стільки ін’єкцій їй довелося робити, аби виносити дитину.
28 липня Настя народилася здоровою. Тепер Ольга показує доньці місця, пов’язані з її батьком.
Сергій похований у рідному Станіславі на Херсонщині. Селище деокуповане, але залишається прифронтовим, тому дістатися до могили зараз непросто. Ольга просила місцеву владу розмістити його портрет на Алеї Героїв в Умані – щоб вона могла приходити сюди, говорити з чоловіком і одного дня привести до нього Настю.
На День Незалежності вони вже були там. Ольга принесла два букети: маленький жовто-блакитний – від Насті, і соняхи – від себе.
Є ще одне місце – меморіал загиблим біля ТЦК в Умані. Саме звідси Сергій їхав на війну. Серед сотень облич Ольга знаходить його портрет. Відгортає конверт із донькою, дивиться на фотографію чоловіка і шепоче: «Ціль виконано».