8 серпня 2022 року. Пізній вечір. Вінниччина.

Маленьке село Вишнівка, приблизно за 25 кілометрів від Погребища.

Над селом — гул гвинтів.

Люди ще не знають, що за кілька хвилин на одному із сільських подвір’їв обірвуться одразу шість життів.

На землі залишиться вигоріла господарська споруда.

У небі — останній маршрут військового Мі-2.

А в історії української авіації — одна з найбільш загадкових трагедій перших місяців повномасштабної війни.

Минуло чотири роки.

Щороку у Вишнівці збираються рідні, побратими та представники громади.

На чорному граніті меморіалу — шість прізвищ.

Полковник Юрій Погорілий.
Полковник Іван Шоломій.
Підполковник Олексій Миргородський.
Майор Антон Листопад.
Майор Вадим Кравець.
Старший лейтенант Денис Луков.

Шість військових льотчиків.

Шість різних життів.

І один останній політ.

Але головне питання залишається:

що саме сталося з Мі-2 після вимушеної посадки біля Вишнівки — і чому на його борту опинилися одразу шестеро настільки досвідчених авіаторів?

Відповіді на нього у відкритих джерелах досі немає.

Останній маршрут

Відомо, що того вечора вертоліт уже перебував у польоті.

Через повітряну тривогу його посадили в полі — приблизно за 500 метрів від Вишнівки.

На той момент ще не стемніло остаточно, але після завершення тривоги стало темно.

Пілот, який здійснив вимушену посадку, не мав допуску до виконання польотів уночі.

Тому до місця посадки автомобілем прибув інший льотчик.

Саме він підняв Мі-2 у повітря.

На борту перебували шестеро військовослужбовців.

Після зльоту машина пролетіла приблизно 500 метрів.

Потім несподівано нахилилася і почала стрімко втрачати висоту.

Мі-2 впав на господарську споруду на подвір’ї одного з будинків.

Усі шестеро людей на борту загинули.

Саме ці обставини описані у матеріалах, які вдалося знайти у відкритому доступі. (20 Хвилин Вінниця(!))

А далі починається територія запитань.

Чому шість льотчиків опинилися в одному гелікоптері?

Мі-2 — це не машина, яка потребує шести пілотів для звичайного польоту.

Тим більше — шести офіцерів такого рівня.

Серед загиблих були командири, досвідчені інструктори, бойові льотчики, люди, які виконували десятки й сотні польотів.

І саме тому склад пасажирів того борту — одна з ключових загадок.

У відкритих джерелах не оприлюднено службового завдання на цей переліт, маршруту, остаточного пункту призначення та документів, які пояснювали б, чому саме ці люди летіли разом.

Є й інша версія, яку обговорювали серед льотчиків: нібито кількох найкращих авіаторів могли збирати для відзначення.

Але тут необхідно бути дуже точними.

Документального підтвердження того, що метою саме цього польоту було нагородження всіх шістьох, наразі немає.

Водночас відомо, що напередодні трагедії Юрій Погорілий перебував у Києві на церемонії нагородження, після чого повертався на Вінниччину. Про це пізніше розповіла його дружина Наталія. (Агенція новин Фіртка(!))

А Антон Листопад отримав державну нагороду буквально напередодні загибелі.

Ці факти не доводять версію про «політ на нагородження».

Але вони роблять її такою, яку не варто просто відкидати.

Юрій Погорілий. Полковник, який міг залишатися на землі — але продовжував літати

Юрій Погорілий був найдосвідченішим серед шістьох.

Він освоїв МіГ-29, Су-24 та Су-25.

Бойові завдання виконував ще з 2014 року.

Був командиром бригади тактичної авіації, а з 2018 року працював у Командуванні Повітряних сил у Вінниці, відповідаючи за підготовку авіаційних частин.

На початку повномасштабної війни він фактично міг залишатися на штабній роботі.

Але не залишався.

Погорілий продовжував виконувати бойові завдання.

Його побратими згадували як сильного стратега, здатного приймати рішення, яких противник не очікував.

У російському інформаційному просторі його навіть називали «льотчиком-карателем».

За місяць до загибелі Юрій отримав орден Богдана Хмельницького II ступеня. За даними Українського інституту національної пам’яті, він був буквально за крок до генеральського звання. (УІНП(!))

Але, можливо, найважливіше про нього розповідає не послужний список.

А його дружина Наталія.

Вони прожили разом 24 роки, виховали двох доньок.

Удома діяло правило: про роботу — якомога менше.

Юрій знав набагато більше, ніж міг розповісти.

Він переживав загибель молодих льотчиків, яких сприймав майже як власних дітей.

І саме тому, за словами дружини, попри керівну посаду він наполягав на виконанні бойових завдань. (АрміяInform(!))

А тепер — деталь, яка може мати значення для реконструкції останнього маршруту.

Напередодні трагедії Юрій був у Києві на церемонії нагородження.

Після цього повертався до Вінниці.

Через повітряну тривогу вони сіли в полі.

Юрій навіть повідомив дружині, що все добре.

Це була остання звістка.

Наступного дня Наталія дізналася про смерть чоловіка.

Їй зателефонувала кума з одним запитанням:

«З Юрою все добре?»

І тоді вона зрозуміла, що сталося найгірше. (Агенція новин Фіртка(!))

Іван Шоломій. Людина, яка навчала інших літати

Полковник Іван Шоломій був льотчиком першого класу.

І, мабуть, одним із тих, хто найкраще знав саме ту машину, яка стала останньою для нього та його побратимів.

До війни він керував льотно-методичними зборами.

Готував екіпажі для Мі-2 та Мі-8.

Особливий напрям — польоти у складних метеорологічних умовах. (20 Хвилин Вінниця(!))

Шоломій закінчив вище військове авіаційне училище в Уфі ще перед розпадом СРСР.

Після розподілу потрапив на службу до Хабаровського краю.

Але вже у 1992 році повернувся в Україну та продовжив службу у Бродах.

Він був льотчиком-штурманом, командиром вертольота, а згодом став наставником молодих пілотів.

Побратими згадують його не тільки як професіонала.

Він був романтиком.

Коли пролітав над Вахнівкою, де жив із родиною, одного разу скинув із вертольота букет польових квітів для дружини Ірини.

Він заздалегідь розрахував траєкторію — і букет справді впав на їхнє подвір’я.

Льотчик, який умів точно розрахувати падіння букета з неба, через роки сам загинув на землі. (АрміяInform(!))

Олексій Миргородський. Майже 200 польотів і повернення в небо після хвороби

Олексій Миргородський мріяв про авіацію з дитинства.

Після школи одразу пішов до військкомату та вступив до Харківського національного університету Повітряних сил.

Став льотчиком-штурманом вертолітної ланки.

А потім сталося те, що могло поставити хрест на його кар’єрі.

Через стан здоров’я після двох років служби його перевели на землю.

Але Миргородський не змирився.

Відновив льотну підготовку, склав необхідні заліки, отримав допуски до польотів удень і вночі, у простих та складних метеоумовах, а також до ведення бойових дій.

Став льотчиком-інструктором.

Під час АТО та ООС виконав майже 90 спеціально-бойових вильотів — евакуював поранених, здійснював пошуково-рятувальне забезпечення, перевозив війська та техніку.