Обіср@ні посадки. Ікони російських царів та цісаревичів. російська мова молитов. Символіка й атрибутика, яка абсолютно недвозначно демонструє, до якого «міра» себе відносять учасники цього дійства.

І все це — під час війни з росією.

Не варто робити вигляд, що це просто «релігійний захід» або чергова паломницька хода.

Це була демонстрація.

Демонстрація того, що московський церковний сегмент в Україні досі здатен мобілізувати тисячі людей, організовано вивести їх на вулиці та публічно продемонструвати свою ідентичність.

Фактично це був своєрідний тест: а наскільки далеко вони можуть зайти у воюючій Україні?

І тест вони пройшли.

Цей хресний хід був потрібен не лише для того, щоб дійти до Почаєва. Він мав показати своїм прихильникам і противникам: «ми є, нас багато, ми організовані, ми нікуди не зникли».

Саме тому його варто розглядати не тільки як релігійну подію, а і як масштабну публічну мобілізацію проросійського середовища.

І тут виникає головне питання — до влади.

Чому це взагалі стало можливим?

Під час війни існують обмеження на проведення масових заходів. Є питання безпеки. Є рішення ДЕСС (Державна служба з етнополітики та свободи совісті) щодо релігійних організацій, пов’язаних із російською православною церквою. Є окреме рішення щодо Почаївської лаври.

Влада мала достатньо юридичних та безпекових аргументів, щоб не допустити проведення такого масового заходу.

Але допустила.

Навпаки — ми побачили фактично безперешкодне проходження багатоденної ходи до одного з головних символів московського церковного впливу в Україні.

І це вже не питання віри.

Це питання державної політики та державної безпеки.

Бо коли країна воює з росією, а в її тилу тисячі людей організовано рухаються до центру московського церковного впливу, несучи ікони російських монархів та молячись російською, влада просто не може робити вигляд, що нічого не відбувається.

Особливо тоді, коли йдеться про структуру, яку сама держава вже визнала пов’язаною з РПЦ.

Цього разу Московський патріархат отримав свою маленьку, але дуже показову перемогу.

Вони показали, що можуть.

Можуть мобілізувати людей.

Можуть організувати масштабну ходу.

Можуть публічно демонструвати російську церковну традицію.

Можуть не приховувати своєї прихильності до символів російської імперії.

І головне — вони побачили, що їм це дозволяють.

А це, мабуть, найгірший сигнал.

Бо після такого заходу питання вже не в тому, чи існує в Україні проросійське середовище.

Питання в іншому: чому під час війни влада дозволяє йому так відкрито демонструвати свою силу?

На жаль, цього разу держава програла не хресному ходу.

Вона програла власну принциповість.

Богдан Яциковський