Найважче, здавалося, було позаду. Залишалося вийти з глибокого ворожого тилу й повернутися до своїх.
Та на зворотному шляху група потрапила в засідку.
30 серпня минуло три роки від дня загибелі її командира — Героя України Олега Бабія.
Він народився 22 жовтня 1990 року в чеському місті Міловіце, де служили його батьки. Коли хлопчикові виповнився рік, сім’я повернулася в Україну й оселилася у Брюховичах біля Львова.
Перші 10 років Олег прожив у гуртожитку на території військового містечка. Обоє батьків служили, за вікном щодня були солдати й шикування. Ким хоче стати, він знав змалку.
Мати згадувала:
«Він колись сказав, що в цивільному житті себе не бачить. Бачить тільки військовим».
До вступу готувався два роки: бігав за будь-якої погоди — у дощ, сніг і мороз. У 2011 році закінчив аеромобільний факультет Національної академії сухопутних військ.
Коли 2014 року почалася російсько-українська війна, молодий офіцер вирушив на схід. Уже тоді займався розвідкою, а згодом брав участь у боях на Світлодарській дузі.
За роки служби Олег став повним лицарем ордена Богдана Хмельницького — отримав усі три ступені. Був також нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Але більшість його справ залишалася таємницею.
На момент повномасштабного вторгнення Олег із дружиною Юлією та двома дітьми жив у Бучі.
Уранці 24 лютого він зателефонував дружині:
— Збирай дітей і речі.
Сам одягнувся й поїхав до частини. Наступні 10 днів не виходив на зв’язок.
Юлія ніколи не запитувала, куди чоловік їде і які завдання виконує. Мати також не розпитувала. Лише помічала: син зникає, а невдовзі десь у глибокому тилу ворога відбувається важлива подія. І здогадувалася — це міг бути Олег.
Із березня 2022 року він керував операціями на окупованих територіях України та безпосередньо в росії.
9 успішних розвідувальних виходів у тил ворога.
12 операцій із підтримки руху опору.
До 70 виявлених стратегічних об’єктів — командних пунктів, техніки, укріплень та інших важливих цілей.
Здобуті його групою дані допомагали завдавати точних ударів, руйнувати логістику окупантів і планувати звільнення захоплених територій.
У серпні 2023 року група Олега Бабія отримала завдання, яке звучало майже нереально.
Російські Ту-22М3 запускали по українських містах важкі ракети Х-22 та Х-32. Щоб дістатися цих літаків на аеродромі «Сольці» в Новгородській області, розвідники пройшли пішки понад 600 кілометрів територією противника.
Вони проникли у глибокий тил і виконали завдання: один Ту-22М3 знищили, ще два вивели з ладу. Роботу російської дальньої авіації було серйозно порушено.
Перед останнім виходом Олег написав дружині:
«Будь сильна, бережи дітей, я вас дуже сильно люблю».
Тепер треба було повернутися.
Але 30 серпня 2023 року розвідгрупа потрапила в засідку й вступила в нерівний бій із підрозділом ФСБ.
Олег був командиром. Коли побратими почали відходити, він залишився прикривати їх і дістав смертельне поранення.
Йому було 32 роки. Молодшій доньці Ані щойно виповнився рік, а син Артем через два дні мав уперше піти до школи.
На своїй першій шкільній лінійці хлопчик поклав маленьку руку на серце й співав гімн України. Він ще не знав, що тато вже не повернеться.
Про загибель батька Артемові повідомили лише напередодні церемонії, на якій Президент передав сім’ї «Золоту Зірку». Хлопчик сказав:
«Якщо Президент сказав, що татко Герой, то так воно і є. Татко зробив те, що мав зробити для України».
Про більшість подвигів Олега Бабія досі не можна розповісти. Але останній говорить про нього все: він пройшов із групою понад 600 кілометрів ворожою територією, дістався цілі, виконав завдання, а в найважчу мить залишився прикривати своїх.
Олег був сміливим, наполегливим і справедливим. Люблячим сином, чоловіком і батьком. Командиром, який брав відповідальність на себе й не залишив побратимів в останньому бою.
Ще хлопцем він мріяв стати військовим. І став офіцером, яким могла пишатися Україна.
Таким його й пам’ятаймо — живою людиною великої мужності, яка до останньої миті берегла свою країну, сім’ю та своїх побратимів.
Світла пам’ять Герою України Олегу Бабію
