Прочитала пост Nataliia Lygachova  та дискусію під ним щодо звернення журналістів до президента. І от що думаю.

Це не колективне інтерв’ю і не заздалегідь підготовлена пресконференція. Ми не читали запитань одне одного й не узгоджували спільної лінії. Тут немає можливості отримати відповідь, поставити уточнювальне запитання чи заперечити президентові.

Це зріз. Зріз того, про що сьогодні думають журналісти різних медіа. І якщо без попередньої координації ми знову й знову питаємо про корупцію, «своїх», Міндіча, відповідальність президента та вибори, то це теж відповідь. Не на запитання президенту — на запитання про те, що відбувається в державі й суспільстві.

Так, частина запитань сформульована емоційно й більше схожа на заяви. Але це не політичний активізм — а саме цей ярлик зараз активно навішують на журналістів. Це наслідок того, що влада роками відмовляється відповідати. Закриваючи нормальні канали комунікації, вона сама виштовхує нас із формату «запитання — відповідь — уточнення» у формат публічної заяви.

А далі відмова влади від діалогу провокує розкол уже всередині професійної спільноти. Ми починаємо з’ясовувати, хто з нас журналіст, а хто активіст, хто професійніший, хто лояльний, а хто нелояльний, хто правильно поставив запитання, а хто перейшов якусь межу. Але замість причини цієї розбіжності ми знову обговорюємо форму, в якій журналісти мають достукатися до президента. Хоча це він уже півтора року не проводить пресконференцій для незалежних медіа й роками не запрошує окремі видання навіть на офреки.

Не журналісти мають шукати правильний підхід. Президент зобов’язаний говорити із суспільством — не через штучні вечірні ролики, а відповідаючи на прямі й незручні запитання. На початку великої війни ці звернення президента відіграли свою роль. Суспільство було об’єднане й вірило, що ми справді єдині у прагненні перемогти, стати кращими та перебудувати державу на спротив агресору.

Але за майже п’ять років великої війни ми побачили інше. Державний апарат деградує. Уряд змінюють не за результатами оцінки компетентності, а тому, що когось потрібно прибрати, а когось — лояльнішого, зручнішого й безпечнішого як потенційного політичного конкурента — поставити. Найближче оточення президента фігурує в корупційних розслідуваннях. І все це влада намагається не пояснити, а перечекати й замовчати.

Діагноз уже поставлено. Навіть ті інтелектуали, які раніше обережно обходили гострі кути, визнають: система управління вичерпала себе.

І далі починається найскладніше.

Суспільна дискусія про вихід із цієї ситуації майже одразу переходить у площину: потрібні вибори під час війни чи не потрібні. Експерти перелічують реальні ризики виборів — безпекові, правові, організаційні, ризики для єдності суспільства та стійкості держави — і доходять висновку, що зараз вони неможливі. І на цьому дискусія зупиняється.

Але ми навіть не наважуємося чесно поставити на шальки терезів два ризики. З одного боку — ризики проведення виборів під час війни. З іншого — ризик програти війну через корупцію, некомпетентність, кадрову лояльність і деградацію системи державного управління. Що для України небезпечніше?

Я не стверджую, що відповіддю обов’язково мають бути вибори. Я стверджую, що відмова навіть обговорювати другу частину цієї дилеми не усуває ризику. Вона лише дозволяє системі й далі нічого не змінювати.

Неможливість виборів не може автоматично означати неможливість будь-яких змін. Навпаки: саме тоді мають з’являтися інші механізми підзвітності й корекції влади.

Повторю слова Євгена Глібовицького: «Ми фактично перейшли в режим деліберативної демократії». Коли виборчий механізм тимчасово не працює, суспільство має вибудовувати інші інструменти впливу на незмінну владу, щоб вона хоча б частково була підзвітною, чула суспільство й зважала на нього у кадрових рішеннях і формуванні політик.

Прямий публічний діалог президента з журналістами — один із найпростіших і найнеобхідніших таких інструментів. Бо журналісти тут не обслуговують власну цікавість. Ми виконуємо свою роботу як посередники між владою і суспільством. Але цей канал президент практично ліквідував. Залишилися офреки для обраних і вечірні монологи без права на уточнення, заперечення чи незручне запитання.

І я зараз не стверджую, що всі, кого запрошують на офреки, лояльні до влади. Я говорю про те, що є медіа, яких узагалі не запрошують на такі зустрічі, а раніше не запрошували й на більшість президентських пресконференцій.

Можна сперечатися з формулюваннями окремих запитань. Але це відео не виникло замість нормальної пресконференції. Воно виникло тому, що нормальної пресконференції немає. Ми знаємо, до чого призводить ситуація, коли влада живе на одній планеті, а суспільство — на іншій. На планеті, де живе влада, схоже, війна не завадила зберегти ті самі кадрові підходи, корупцію, ставку на «своїх» і відсутність відповідальності. Але вона стала зручним поясненням, чому суспільство не повинно надто голосно про це говорити: зараз не на часі.

Тому це звернення — не спроба замінити собою пресконференцію. Це свідчення того, що відбувається. І ще один наш стук у двері влади, яка давно не чує власного суспільства. Ми просто виконали свою роботу. Так, як змогли виконати її перед зачиненими дверима.

Інна  Ведернікова