Геннадій Зелений воював у Маріуполі з перших днів – ловив диверсантів та бився з колонами, що йшли з Криму.

Одного дня його група потрапила під ворожий обстріл. Усі загинули. Окрім нього. Поранений, він перевдягнувся в цивільне й сховався в підвалі разом із місцевими.

А потім до нього звернувся один чоловік – попросив допомогти витягнути жінку й дітей із розбитої квартири.

Геннадій погодився. Вони перебігли вулицю, де лежали тіла вбитих – військових і цивільних, – і витягли родину.

Коли Геннадій повернувся в підвал, він випадково не сховав татуювання на тілі. А за таке росіяни розстрілювали навіть цивільних.

Чоловік, якому він щойно врятував родину, побачив тату – і здав його окупантам.

Далі були чотири тижні пекла. Щоденні побої. Прив’язані до опори руки та вибиті вісім зубів. На його очах помирали інші полонені.

Росіяни питали одне й те саме – “ти азовський розвідник?” – і били, байдуже, що він відповідав.

А потім вирішив, що більше не витримає. Він дочекався моменту, коли охоронці пішли штурмувати “Азовсталь”.

Геннадій зібрав залишки сил, ударив конвоїра, виліз у вікно, спустився по вивісці й побіг.

Втік – і знову ледь не загинув. Якась жінка побачила його на вулиці й закричала, що це той, хто сидів у підвалі.

На “Азовсталь” було не пробитися – навколо росіяни. Тож він пробрався в приватний сектор, знайшов напівзруйновану садибу з погребом – і сховався там.

Тоді він ще не знав, що цей льох стане його домом на довгі дев’ять місяців.

Їсти не було чого. То ж довелось ловити бездомних собак, смажив м’ясо в сховку – по одному шматку на день, щоб вижити.

Вогнища на вулиці теж не розпалиш, оскільки дим могли помітити з дронів. Він спав по три години на добу, пильнував та не дозволяв собі розслабитися.

Лише через пів року в підвалі він знайшов знайомого маріупольця, який дав йому смартфон – і Геннадій зміг передати звістку своїм, що він живий.

(Друге фото на світлині – фото, яке він відправив в соцмережі, щоб знайомі повірили, що це він пише з окупації, а не шахраї).

Він побачив в мережі, що багато знайомих уже попрощалися з ним, вважали його загиблим. А він у цей час сидів під землею й чекав шансу вибратися.

Лише через три місяці йому допомогли вийти з окупованого міста. Три дні дороги під контролем інших українців – і він попрямував до Києва.

Без документів. Без майна. У статусі зниклого безвісти. Допомоги від держави не було. Знайомий військовий зняв для нього квартиру та надав першу допомогу.

Геннадій пройшов реабілітацію, обстеження та часткове лікування.

Перші дні в Києві він просто сидів і “втикав”. Спав по три години. Їжа смакувала – але свинину й баранину він досі не може їсти.

Тепер він працює військовим тренером на полігоні під Києвом разом із бійцями “Азову”.

Він вижив там, де не вижив майже ніхто. І тепер вчить інших не здаватися.

Олег Байрак