Юлія та Артур зустрічалися більше року. За цей час випробували свої стосунки у різних життєвих ситуаціях – була й розлука, і разом працювали за кордоном, вдвох долали проблеми і розділяли радість. Перевіривши свої почуття, вирішили одружитися.

– Було важко, коли коханий був у поїздках, ми рідко бачилися, я за нього хвилювалася. Тому, коли стало питання їхати за кордон працювати, я поїхала за Артуром у Литву. На чужині легше, якщо обоє, хоча Литва нас прийняла гарно, люди там доброзичливі, країна з високим рівнем розвитку, — розповідає Юлія Кузнєцова. – Коли зрозуміли, що один без одного не можемо, повернулися додому, щоб одружитися.

До весілля Юлія та Артур неабияк готувалися, особливо до вінчання.

– Зараз молодь чомусь не дуже хоче вінчатися, або якщо і йдуть до церкви у день весілля, то заради фотосесії чи данини моді. Можливо, бояться чи не впевнені у своїх стосунках?.. А для нас це було свідоме та виважене рішення, — кажуть молодята. – У Артура батько священик, він вихований у релігійних традиціях. Мої батьки теж православні, ходять до церкви, тому вінчання для наших родин — особливе Таїнство, яке ми ніяк не могли оминути. Тому ми попросили батька Артура отця Анатолія повінчати нас у Михайлівці, звідки мій коханий родом.

– А чому не обрали один із вінницьких храмів?

– Тому що для нас було важливо, щоб саме батько нас повінчав.

– Можливо, сподівалися, що батько дозволить якісь послаблення у підготовці до вінчання?

– Зовсім ні, ми суворо дотримувалися посту, ретельно готувалися до сповіді та Причастя. Навпаки, зізнаватися батькові у всіх своїх проступках — це ще важче.

– А що ви відчували під час самого Таїнства?

– Це була якась велика радість і благодать. Ми не могли стримувати сліз. Під час вінчання, здається, не було жодного серед присутніх у церкві, хто б не просльозився. Для мене та Артура це була особлива подія, бо ми давали клятви один одному не лише перед батьками, а й перед Богом.

Отець Анатолій Кузнєцов – батько нареченого – відомий у Вінницькій області священик-волонтер, капелан, який усіляко підтримує українських воїнів на передовій. Він бував у багатьох ситуаціях, коли, здавалося, серце завмирало, але зізнається, що такого хвилювання, яке відчував під час вінчання власного сина, ще не переживав.

– Діти самі обрали, хто їх буде вінчати. Я давав їм право вибору. Але вони обрали мене, значить, в їхніх очах я роблю все правильно. Відчуття як священика і як батька просто не передати словами – тривога і радість одночасно переповнювали моє серце, — каже о. Анатолій.