Учора, збираючись на мирну акцію на підтримку родин військовополонених, почула від колеги запитання: ” А вас запрошували на акцію?”
Я відповіла: “Бути там — мій громадянський обов’язок.”
Сьогодні інша знайома запитала: “Ваш син знову в полоні?”
Я заперечила й поцікавилася, чому вона так вирішила. Виявилося, що вона побачила моє фото з плакатом і закликом повернути полонених додому.
І знаєте, ці два запитання змусили мене замислитися…
Невже сьогодні виходити на мирні акції, підтримувати родини військовополонених і безвісти зниклих мають лише ті, кого особисто торкнулася ця біда? Невже чужий біль стає помітним лише тоді, коли приходить у власний дім?
Хіба для того, щоб співчувати, потрібно пережити таке самому? Хіба для того, щоб підтримати, потрібно мати рідного в полоні? Хіба для того, щоб вимагати повернення наших захисників, потрібно чекати, поки ця трагедія торкнеться твоєї родини?
Ні! Не потрібно!
Мирні акції — це не просто люди з плакатами на вулицях. Це нагадування суспільству, що наші захисники досі в полоні. Що їхні рідні живуть між надією і відчаєм, між вірою та страхом, між очікуванням дзвінка й болісною тишею.
Це можливість стати голосом тих, хто сьогодні позбавлений волі. Тих, хто не може сам розповісти про свій біль, покликати на допомогу, обійняти своїх рідних.
А ще це можливість сказати родинам, які місяцями й роками чекають на повернення своїх найдорожчих: «Ви не самі! Ми пам’ятаємо! Ми поруч! Ми не дозволимо забути!»
Мій син пройшов бої за Маріуполь і полон. Я знаю, що таке чекати, боятися, сподіватися й молитися. Але саме тому я особливо гостро розумію: жодна родина не повинна залишатися сам на сам зі своїм болем.
І навіть якщо сьогодні моя родина не чекає на повернення рідного з полону, це не означає, що я маю право відвернутися від тих, хто досі чекає.
Бо свобода наших захисників — не приватна справа їхніх родин. Це наша спільна справа. Їхнє повернення — не лише їхня мрія, а й наша спільна відповідальність.
Тож не запитуйте, чи запросили мене на акцію. Запитайте себе: чи достатньо я роблю для того, щоб про полонених пам’ятали, щоб їх чекали, щоб їхні родини відчували підтримку?
Не чекайте особистого запрошення. Не чекайте, поки біда постукає у ваші двері. Не думайте, що один голос нічого не змінить.
Приходьте. Ставайте поруч. Підтримуйте. Поширюйте інформацію. Говоріть про тих, хто досі не вдома.
Бо поки наші захисники в полоні, ми на волі маємо бути їхнім голосом.
І нехай на кожній такій акції буде більше людей, які прийшли не тому, що їх запросили, і не тому, що це їхній особистий біль, а тому, що вони мають серце, совість і розуміння: своїх не залишають!
Пам’ятаймо про полонених. Підтримуймо їхні родини. Борімося за повернення кожного. Бо кожен із них має повернутися додому!
Ірина Бурдейна
