Сьогодні Вадимові Бойку виповнилося б 64 роки. Але йому назавжди 29.
Вадим Бойко (1962–1992) народився у Світловодську на Кіровоградщині. Був товариським, життєрадісним, із гострим розумом і чудовим почуттям гумору. Ще школярем почав писати до газет, а згодом із відзнакою закінчив факультет журналістики Київського університету.
Наприкінці 1980-х Вадим став одним із найяскравіших облич українського телебачення.
У молодіжній студії «Гарт» він розповідав про Голодомор, приховані наслідки Чорнобильської катастрофи, переслідування українців.
Передачу постійно переносили на пізніший час, сюжети скорочували, керівництво вимагало обережності. Але люди чекали цих ефірів.
Коли чиновники заборонили показувати кольорові кадри перепоховання Василя Стуса, щоб глядачі не побачили синьо-жовтих прапорів, Бойко не послухався.
Партійне керівництво обурювалося. Один із чиновників заявив, що в «Гарті» не гартують, а гарцюють.
Наступну передачу Вадим розпочав… сидячи на коні!
Він умів говорити про найсерйозніші речі й водночас не втрачав почуття гумору.
Друзі згадували його як щиру й надійну людину. Якщо Бойко щось обіцяв, неодмінно дотримувався слова. Навіть коли не міг прийти на зустріч, обов’язково телефонував і попереджав.
У 1990 році Вадима обрали народним депутатом. Він прагнув створити справді незалежне українське телебачення, вільне від партійного контролю.
У січні 1991 року, коли керівництво намагалося не допустити до ефіру сюжет про боротьбу литовців за незалежність, колектив «Гарту» оголосив страйк.
Лише через 7 місяців, у серпні 1991 року, заборонений сюжет нарешті побачили українські глядачі.
А в січні 1992 року Вадим Бойко вирушив до Вільнюса, де, за спогадами журналіста Дмитра Понамарчука, особисто отримав державну нагороду Литви — медаль «Пам’яті 13 січня». Її вручив голова литовського парламенту Вітаутас Ландсбергіс.
Це була одна з останніх поїздок журналіста.
Навіть ставши депутатом, Бойко продовжував журналістські розслідування. Тепер його цікавили справи, за якими могли стояти величезні гроші та впливові люди.
Після розпаду СРСР він намагався з’ясувати, куди зникли кошти Компартії. Перевіряв також інформацію про незаконну торгівлю армійським майном і зброєю.
Вадим розумів, наскільки небезпечними могли бути ці теми. За спогадами колег, він навіть почав носити легкий бронежилет.
Його друг Олександр Урін згадував, що незадовго до загибелі журналіст повідомив про сенсаційні знахідки. Пообіцяв розповісти подробиці під час зустрічі.
Але зустрітися вони вже не встигли.
14 лютого 1992 року у київському помешканні Бойка пролунав потужний вибух. Журналіст загинув.
Президент Леонід Кравчук озвучив версію про вибух телевізора. Проте виникало чимало запитань. У квартирі виявили каністру з-під бензину, а колеги сумнівалися, що трагедія була випадковою.
Друзі припускали, що до загибелі Вадима могли бути причетні впливові люди, чиї інтереси зачіпали його розслідування.
Справу неодноразово відкривали й закривали. Причетних до загибелі журналіста так і не встановили.
Вадим Бойко встиг побачити Україну незалежною. І продовжував боротися, щоб у ній можна було без страху говорити правду.
Для друзів Вадим залишався життєрадісним — із гострим почуттям гумору, твердим характером і звичкою завжди дотримуватися слова.
Вадим Бойко не боявся ставити незручні запитання найвпливовішим людям країни. Та одне з найважливіших запитань залишилося без відповіді: що насправді сталося з ним 14 лютого 1992 року?
Світла пам’ять Вадимові Бойку!
