У сільській школі половина вчителів ходить до церкви Московського патріархату
– Я працюю у сільській школі, навчаю дітей. І щодня бачу те, про що, на мою думку, давно мали б говорити на рівні громади, освітянського керівництва та батьків.
У нашому селі досі діє церква Московського патріархату. На жаль, майже половина мешканців ніяк не може розпрощатися з «русскім міром». І найболючіше те, що серед них — половина вчителів нашої школи.
Так, саме ті люди, яким держава довірила виховання українських дітей. Ті, хто мав би формувати в них любов до України, повагу до її захисників, національну гідність і несприйняття ворожої ідеології. Але яке патріотичне виховання може бути, коли в самій учительській виникають суперечки через елементарне «Слава Україні!»?
Коли ми вітаємося цими словами, вони принципово не відповідають. Ба більше, починають доводити, що «Слава Україні» — це нібито безбожне гасло. Мовляв, славити треба Бога. А от сказати «Слава Богу і Україні» — для них уже категорично неприйнятно.
Звідки такі переконання? Хто вкладає їх у голови людей, які працюють із дітьми?
Відповідь очевидна — від місцевого батюшки та матушки.
Ця родина приїхала до нашого села, яке є центром громади, із московської академії. І атмосфера, що панує навколо цієї церкви та в родині священника, викликає у мене серйозне занепокоєння.
У нашому селі практично ніхто не розмовляє російською. Натомість російською спілкуються діти місцевого священника.
Якось я не витримала й запитала одного з його синів: навіщо йому російська мова? Адже в нашому українському селі вона ніде не потрібна. А сьогодні це ще й мова країни, яка прийшла на нашу землю зі зброєю, вбиває українців, руйнує міста й намагається знищити нашу державу.
Відповідь мене просто приголомшила. Хлопець сказав, що спілкується російською, бо за першої ж нагоди поїде туди — відвідати «святі місця». Так його та інших дітей, за його словами, виховують батьки. Вони обіцяли їм таку поїздку й тому заохочують вивчати російську.
Ось вам і пояснення. Під прикриттям релігійних переконань дітям цілеспрямовано прищеплюють прихильність до країни-агресора, її мови та так званих «святинь». Росія для них не ворожа держава, яка веде війну проти України, а місце, куди вони мріють потрапити.
Я не стрималася й відповіла: то чого чекати? Можете їхати вже зараз.
У священника троє малолітніх дітей. І мене лякає не лише те, що вони ростуть із такими уявленнями про росію. Мене лякає те, що все це відбувається в українському селі, під час повномасштабної війни, коли російські ракети вбивають наших дітей, а українські військові віддають життя за незалежність держави.
А тепер найголовніше запитання: чому така ситуація влаштовує наших учителів? Чому люди, які поділяють або принаймні не заперечують подібні погляди, продовжують працювати з українськими дітьми, а питання їхньої громадянської позиції взагалі не стає предметом серйозної розмови?
Я не закликаю оцінювати вчителів за тим, до якої церкви вони ходять. Але переконана: педагог не може бути байдужим до того, що відбувається в Україні. Не може виправдовувати російську ідеологію, зневажати українські національні символи й водночас говорити дітям про патріотизм.
Релігійна свобода не означає права поширювати ворожі наративи. А професія вчителя — це не просто робота за розкладом. Це величезна відповідальність за те, якими виростуть наші діти.
Ви бачили, як у росії муштрують молоде покоління проти України? Як дітям змалечку нав’язують ненависть до українців, виховують із них майбутніх окупантів, переконують, що України не повинно існувати?
А що протиставляємо цьому ми? Якщо в українській школі вчитель не може сказати «Слава Україні», якщо для нього українське національне гасло — безбожне, якщо він спокійно сприймає мрії дітей священника про поїздки до росії як до «святих місць», то про яке національно-патріотичне виховання ми говоримо?
Хто перевіряє, які цінності насправді сповідують люди, яким ми довіряємо найдорожче — наших дітей?
Чи цікавиться цим керівництво школи? Чи знає про це відділ освіти? Чи замислюються батьки, що відбувається за дверима класів та в учительській?
Ольга Прокопчук, читачка
