Від Голодомору до російської війни: Поділля – знищене покоління
У 1932-1933 роках українських дітей убивав штучний голод, організований сталінським режимом.
Сьогодні їхніх нащадків розкидала світом російська війна: одні загинули під обстрілами, інших депортували, мільйони виїхали за кордон, а нові покоління не народжуються через страх і невизначеність.
На Поділлі є особливе місце, де ці дві демографічні трагедії зустрілися навіть в архівних документах. Це колишній Оратівський район.
«Ми — молоді весняні квіти, голодні, босі і роздіті», — так заявляли про себе діти з Шукайводської школи на Черкащині під час Голодомору. Вони бачили, як просто за шкільними партами помирали їхні однокласники.
Історія зберегла цей відчайдушний дитячий протест. Але скільки тих дітей так і недочекалися весни?
Доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук у дослідженні «Голодомор 1932-1933 років» звертається до шкільної статистики, архівних документів і даних про народжуваність. Він намагається відновити долю покоління, яке радянська влада фактично викреслила з майбутнього України.
Оратівщина: архівний доказ знищеного покоління
Особливо промовисті документи дослідник знайшов у матеріалах колишнього Оратівського району, який нині входить до Вінницької області.
У 1935-1936 навчальному році, коли до першого класу мали приходити восьмирічні діти, архівні таблиці показали разючі розбіжності між кількістю народжених 1927 року та кількістю дітей відповідного віку, які опинилися за шкільними партами.
Ось лише кілька прикладів із дослідження:
- Оратівська неповносередня школа: 139 дітей народження 1927 року, але восьмирічних першокласників — 79.
- Оратівська неповна школа: 43 народжених, 17 восьмирічних першокласників.
- Животівська школа: 91 народжений, 39 восьмирічних першокласників.
- Балабанівська неповносередня школа: 178 народжених, 60 восьмирічних першокласників.
- Підвисочанська школа: 105 народжених, 36 восьмирічних першокласників.
- Сологубівська школа: 103 народжених, 54 восьмирічних першокласники.
Це дані, наведені Володимиром Сергійчуком із посиланням на документи Державного архіву Вінницької області та Державного архіву Київської області.
І це вже не абстрактна загальноукраїнська статистика. Це конкретні села нашої Оратівщини, конкретні школи та діти, чиї долі відбилися в архівних цифрах.
Коли з класу зникали цілі покоління
Ще страшніші дані наводить дослідник із Петриківського району тодішньої Дніпропетровської області.
У 1932 році до чотирьох початкових класів прийшли 5259 дітей. У вересні 1933-го — лише 3509.
Тільки за рік різниця становила 1750 школярів.
У трьох класах, де можна було простежити перехід дітей із попереднього року навчання, дослідник нарахував 1883 учнів, яких недорахувалися.
Це були не просто порожні парти. Це були діти, яких забрали голод, хвороби, злидні та наслідки свідомої політики радянської влади.
Влада знала про масову смертність. Збереглися листи, доповідні записки, звернення вчителів і свідчення очевидців. Але замість порятунку селян продовжувалося вилучення продовольства, а голодуючим забороняли шукати хліб за межами України.
Улітку 1933 року дочка письменника Володимира Короленка зверталася до Надії Крупської, дружини Леніна, із проханням допомогти дітям України, які вмирали на вулицях, дорогах і у власних домівках.
Це було свідчення людини, яка бачила трагедію на власні очі. І водночас — доказ того, що про неї знали.

Сьогодні Україна знову рахує дітей, яких немає вдома
Майже через століття Україна знову переживає масштабну демографічну катастрофу. І тепер її головна причина — російська агресія, яка зруйнувала звичне життя мільйонів родин.
За даними ЮНІСЕФ, оприлюдненими 17 лютого 2026 року, майже 2,59 мільйона українських дітей залишалися переміщеними. З них майже 1,8 мільйона проживали за кордоном, понад 791 тисяча — в інших регіонах України.
Це більше ніж третина українських дітей.
Окрема трагедія — депортація. За офіційними даними української влади, росія депортувала або примусово перемістила понад 20 тисяч дітей, і їхнє повернення залишається одним із найболючіших завдань держави. В окупації вже живуть більше мільйона українських дітей, яких ворог зомбує ненавидіти історичну Батьківщину.
Але є ще діти, які не народилися. У 2025 році на Вінниччині зареєстрували 7765 народжень і 22 141 смерть. На Хмельниччині — 6211 народжень і 18 394 смерті.
Майже три смерті на одне народження в обох областях.
Це означає, що Поділля стрімко старіє. І проблема вже не обмежується селами, які десятиліттями втрачали молодь.
Поділля без дитячих голосів
Оратівщина, Животів, Балабанівка, Підвисоке, Сологубівка — назви цих населених пунктів зустрічаються в архівних документах про дітей, яких недорахувалися після Голодомору.
Сьогодні на Вінниччині знову закриваються школи, скорочується кількість учнів, молоді родини виїжджають у пошуках безпеки та роботи.
На Хмельниччині за 2022-2025 роки кількість зареєстрованих народжень знизилася з 8221 до 6211.
Чи не повторимо ми історію порожніх сіл?
У 1930-х роках радянська влада приховувала справжні масштаби трагедії. Зникнення дітей зі шкільних класів намагалися пояснювати недоохопленням навчанням, а не масовою смертністю.
Сьогодні ми маємо можливість не приховувати правду. Маємо міжнародні організації, демографічні дослідження, відкриті архіви, державну статистику.
Але чи достатньо ми робимо, щоб українські діти поверталися додому?
Чи створюємо умови для молодих родин у маленьких громадах? Чи забезпечуємо якісну медицину, освіту, житло та безпеку? Чи є в держави реальна стратегія повернення дітей, які вже кілька років навчаються і дорослішають за кордоном?
Бо закрити школу набагато легше, ніж відродити село. Порахувати народжених простіше, ніж повернути тих, хто виїхав. А повернути дитину, викрадену росією, — це боротьба, яка може тривати роками.
Майже століття тому українські діти писали: «Ми — молоді весняні квіти». Їхній голос дійшов до нас крізь архіви, попри те, що мільйони життів так і не вдалося повернути.
Сьогодні наш обов’язок — зробити все, щоб наступне покоління українців не стало ще однією втраченою сторінкою історії.
Бо Голодомор забрав у нас мільйони дітей. Російська війна знову розлучає Україну з її дітьми. І ми не маємо права допустити, щоб українське майбутнє зникало разом із ними.
Але тоді і тепер ворог один — смертоносна московія із геноцидом, яка змінила його форми, але не змінила хижий оскал.
Соломія МАЛЬВА
