​ Саме його пером написані всі чотири Універсали Української Центральної Ради – ті самі документи, що проголосили спочатку автономію, а згодом і повну державну незалежність України. Його п’єси йшли з аншлагами в театрах Берліна, Відня та Парижа, а романи ставили в один ряд із найкращою європейською прозою.

​ Цього чоловіка звали Володимир Винниченко – письменник світового масштабу, блискучий драматург, перший голова українського уряду та очільник Директорії УНР.

​ Та його життя перетворилося на суцільний парадокс: геніальний митець, який роками не міг вирватися з ілюзій щодо “братніх” російських більшовиків, заплатив за свої політичні помилки вигнанням, ізоляцією, нацистським концтабором і тихою смертю на чужині – без права побачити рідну землю хоча б ще раз.
​
Бунтар із Єлисаветграда, якого боялася царська поліція.

​ Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня (16 липня за старим стилем) 1880 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) у простій селянсько-робітничій родині. Із юних років він мав вибуховий характер і не терпів несправедливості: за участь у революційних гуртках його виключили з юридичного факультету Київського університету, а згодом не раз кидали до царських в’язниць.

​ Щоб не потрапити на каторгу, Винниченко тікав за кордон у селянському одязі, переходив кордони пішки, підробляв паспорти й мешкав у Парижі, Женеві та Відні. Саме в еміграції він розкрився як надзвичайно сміливий прозаїк і драматург: його романи “Чесність з собою”, “Записки кирпатого Мефістофеля” та п’єса “Чорна Пантера і Білий Медвідь” ламали всі шаблони тогочасної літератури, провокуючи шалені суперечки критиків у всій Європі.
​
Людина, яка писала історію УНР.

​ Коли у 1917 році вибухнула Українська революція, Винниченко миттєво повернувся до Києва й опинився в епіцентрі державотворення. Він став заступником голови Центральної Ради, першим головою Генерального секретаріату (першого українського уряду) та генеральним секретарем внутрішніх справ.

​ Саме Винниченко був автором усіх ключових державних актів УНР – від Першого до Четвертого Універсалу, яким 22 січня 1918 року проголосили незалежність Української Народної Республіки. У травні 1917 року він очолював українську делегацію в Петрограді, вимагаючи від російського Тимчасового уряду визнання прав України, але наштовхнувся на глуху імперську стіну.

​ Восени 1918 року він очолив Український Національний Союз, підняв антигетьманське повстання і з 14 грудня 1918 до 10 лютого 1919 року був першим головою Директорії УНР.
​
Фатальна помилка, яка коштувала держави й спокою.

​ Головною трагедією Винниченка-політика стала його віра в соціалістичні ідеали та переконання, що українську державу можна врятувати, домовившись із російськими більшовиками, і водночас відмова від створення регулярної боєздатної армії (він робив ставку на “народну міліцію”).

​ Ця ілюзія розбилася вщент. Коли у 1920 році Винниченко поїхав до москви на переговори з Леніним і Троцьким, сподіваючись домовитися про реальну незалежність радянської України, він на власні очі побачив імперське хижацтво більшовиків. Повернувшись до Європи, він написав розгромний лист, у якому застерігав українців від комуністичної москви, що несе не свободу, а нове рабство.

​ Радянська влада цього не пробачила: ім’я Винниченка в УРСР на десятиліття викреслили з підручників, а його книжки заборонили.
​
Концтабір, пензлі та самотня садиба у Франції.

​ Останні десятиліття життя Винниченко провів у Франції – у невеликому містечку Мужен поблизу Канн, де на гонорари від закордонних видань купив стару занедбану садибу, яку назвав “Закуток”.

​ Там, далеко від великої політики, він прожив скромно й аскетично: власноруч вирощував овочі та фрукти, написав перший в українській літературі науково-фантастичний роман “Сонячна машина” і серйозно захопився живописом – створив понад сотню картин (пейзажів, натюрмортів та портретів), які високо оцінювали французькі мистецтвознавці.
​
Та навіть на старості спокій оминув його. Під час Другої світової війни, коли Францію окупували нацисти, 60-річний Винниченко навідріз відмовився співпрацювати з гітлерівським режимом і писати пропагандистські статті. За це окупанти кинули його до концтабору, звідки він вийшов фізично зламаним і виснаженим.
​
Останній подих у “Закутку”.

​ 6 березня 1951 року серце Володимира Винниченка зупинилося у французькому Мужені. Йому було 70 років. Поруч до останньої хвилини залишалася його вірна дружина та однодумиця Розалія Ліфшиць.
​Він залишив по собі величезну літературну спадщину, унікальні щоденники, картини та гіркий урок для всіх наступних поколінь українців: у боротьбі з імперією небезпечно покладатися на ілюзії, коли ворог розуміє лише мову сили.
​Таємний архів