Саме його пером написані всі чотири Універсали Української Центральної Ради – ті самі документи, що проголосили спочатку автономію, а згодом і повну державну незалежність України. Його п’єси йшли з аншлагами в театрах Берліна, Відня та Парижа, а романи ставили в один ряд із найкращою європейською прозою.
Цього чоловіка звали Володимир Винниченко – письменник світового масштабу, блискучий драматург, перший голова українського уряду та очільник Директорії УНР.
Та його життя перетворилося на суцільний парадокс: геніальний митець, який роками не міг вирватися з ілюзій щодо “братніх” російських більшовиків, заплатив за свої політичні помилки вигнанням, ізоляцією, нацистським концтабором і тихою смертю на чужині – без права побачити рідну землю хоча б ще раз.
Бунтар із Єлисаветграда, якого боялася царська поліція.
Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня (16 липня за старим стилем) 1880 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) у простій селянсько-робітничій родині. Із юних років він мав вибуховий характер і не терпів несправедливості: за участь у революційних гуртках його виключили з юридичного факультету Київського університету, а згодом не раз кидали до царських в’язниць.
Щоб не потрапити на каторгу, Винниченко тікав за кордон у селянському одязі, переходив кордони пішки, підробляв паспорти й мешкав у Парижі, Женеві та Відні. Саме в еміграції він розкрився як надзвичайно сміливий прозаїк і драматург: його романи “Чесність з собою”, “Записки кирпатого Мефістофеля” та п’єса “Чорна Пантера і Білий Медвідь” ламали всі шаблони тогочасної літератури, провокуючи шалені суперечки критиків у всій Європі.
Людина, яка писала історію УНР.
Коли у 1917 році вибухнула Українська революція, Винниченко миттєво повернувся до Києва й опинився в епіцентрі державотворення. Він став заступником голови Центральної Ради, першим головою Генерального секретаріату (першого українського уряду) та генеральним секретарем внутрішніх справ.
Саме Винниченко був автором усіх ключових державних актів УНР – від Першого до Четвертого Універсалу, яким 22 січня 1918 року проголосили незалежність Української Народної Республіки. У травні 1917 року він очолював українську делегацію в Петрограді, вимагаючи від російського Тимчасового уряду визнання прав України, але наштовхнувся на глуху імперську стіну.
Восени 1918 року він очолив Український Національний Союз, підняв антигетьманське повстання і з 14 грудня 1918 до 10 лютого 1919 року був першим головою Директорії УНР.
Фатальна помилка, яка коштувала держави й спокою.
Головною трагедією Винниченка-політика стала його віра в соціалістичні ідеали та переконання, що українську державу можна врятувати, домовившись із російськими більшовиками, і водночас відмова від створення регулярної боєздатної армії (він робив ставку на “народну міліцію”).
Ця ілюзія розбилася вщент. Коли у 1920 році Винниченко поїхав до москви на переговори з Леніним і Троцьким, сподіваючись домовитися про реальну незалежність радянської України, він на власні очі побачив імперське хижацтво більшовиків. Повернувшись до Європи, він написав розгромний лист, у якому застерігав українців від комуністичної москви, що несе не свободу, а нове рабство.
Радянська влада цього не пробачила: ім’я Винниченка в УРСР на десятиліття викреслили з підручників, а його книжки заборонили.
Концтабір, пензлі та самотня садиба у Франції.
Останні десятиліття життя Винниченко провів у Франції – у невеликому містечку Мужен поблизу Канн, де на гонорари від закордонних видань купив стару занедбану садибу, яку назвав “Закуток”.
Там, далеко від великої політики, він прожив скромно й аскетично: власноруч вирощував овочі та фрукти, написав перший в українській літературі науково-фантастичний роман “Сонячна машина” і серйозно захопився живописом – створив понад сотню картин (пейзажів, натюрмортів та портретів), які високо оцінювали французькі мистецтвознавці.
Та навіть на старості спокій оминув його. Під час Другої світової війни, коли Францію окупували нацисти, 60-річний Винниченко навідріз відмовився співпрацювати з гітлерівським режимом і писати пропагандистські статті. За це окупанти кинули його до концтабору, звідки він вийшов фізично зламаним і виснаженим.
Останній подих у “Закутку”.
6 березня 1951 року серце Володимира Винниченка зупинилося у французькому Мужені. Йому було 70 років. Поруч до останньої хвилини залишалася його вірна дружина та однодумиця Розалія Ліфшиць.
Він залишив по собі величезну літературну спадщину, унікальні щоденники, картини та гіркий урок для всіх наступних поколінь українців: у боротьбі з імперією небезпечно покладатися на ілюзії, коли ворог розуміє лише мову сили.
Таємний архів
