Групу випускників Київського геологорозвідувального технікуму за командою з Москви направили у Далекосхідний геофізичний трест. У січні 1955-го ми прибули до Приморського краю в Армінську геофізичну експедицію.

Пілоти, що пролітали над тайгою, помічали в певних місцях дивні «хвилювання» стрілок приладів. Саме сюди нас направили для розвідки родовищ рідкоземельних металів.

…Чутливі магнітометри фіксували метал, навіть металеві ґудзики ми перешивали на дерев’яні. Кайлом розбивали землю, відбирали зразки грунту. В лабораторії їх висушували, перетирали і спалювали електричною дугою, отримуючи скляний фотонегатив. На ньому було видно всю таблицю Менделєєва. Намети, ліжка, прилади, інструменти, продукти ми на плечах переносили крізь нетрі, щотижня перебазовувались на 5 км, працювали по 15 годин у день…

Трагедій було чимало. Серед ночі нас накрив вируючий потік, зриваючи намети, нари з людьми, несучи їх на сотні метрів. То вийшла з берегів річка Тунанце. Тайга рясніла тиграми, ведмедями, рисями… У 1956 році ведмідь роздер геолога на маршруті. Не раз провалювались у болото, сушитись було ніде. Як наслідок, на старість без милиць не обійтись! Від укусів кліщів померли ще двоє геологів. Для нас замовили спеціальні протиенцефалітні костюми на гумових манжетах. Але кліщ «чує кров» і під гумкю!

Ми не мали не тільки заслужених нагород, але й гідних зарплат, премій, черг на квартиру, літніх відпусток. Геологи труїлися зараженою бурундуками і мишами їжею, гинули від падаючих дерев. У 1957-му — телеграма з Москви: «Припинити вакцинацію геологів!» Вакцинацію проводили експериментально, заражали мишей енцефалітом і на мізках тих мишей робили вакцину. «Діставали» нас зеки, під ножем змусили бригадира написати наряд на велику суму. А коли в партію вилетів капітан Зикін, дільничний, то повернувся без пістолета. Раз я заблудився у тайзі, просидів безсонну ніч під дощем. Зранку, сподіваючись на Бога, пішов невідомими стежками. Мене, знесиленого, зустріли колеги за 50 км від бази. Обігріли, переодягли в сухе, нагодували, дали випити кружку спирту, і я безпробудно спав дві доби. Спасибі їм!

Та не все було так похмуро. Туші вбитих ізюбрів, лосів ми тримали у холодній річці на мотузці. М’ясо не псувалося. Ловили рибу, ходили на ікромет кети, збирали кедрові горіхи. Хлопці та дівчата з лабораторії біля вогнища співали пісні під гітару, веселилися.

Я викреслив карту межиріччя річок Кабарга, Шетухе і басейну річок Хуаніхеза, Тудо-Вака. Але раптом мені наказали в штампі генплану поміняти назви Армінської геофізичної експедиції на Кіровську партію Іманської геологічної експедиції, а Далекосхідний геофізичний трест – на Приморське геологічне управління. Це був шок, якась таємниця! Я заперечував, та все ж мене змусили скоїти цю підробку. На початку 1958-го Армінська геофізична експедиція була ліквідована. Її книги наказів, відомості заробітної плати мали бути передані на зберігання до новоствореної експедиції. Однак документи на зберігання передані не були.

У Владивостоці я працював у Приморському геологічному управлінні. В архіві знайшов свій звіт Армінської геофізичної експедиції 1958 року із явно зміненими реквізитами в штампі. Містика! Одну синьку я залишив собі на пам’ять.

Одружився з Евою Сахатською, семиразовою чемпіонкою Примор’я з плавання. Отримали квартиру, народився син, я вчився у Далекосхідному політехнічному інституті. Нахлинуло щастя, здавалося, іншого й не буде. Але з часом став відчувати сонливість, втому без причин. Колеги-геологи теж хворіли, а медики не могли встановити діагноз. Помер геофізик Іван Клименко. Я став дратівливим, схуд, до 1963 року втратив 13 кг, облисів. Сім’я розпадалася. Лікарі радили поміняти клімат. Я полетів в Україну.

Перевівся на архітектурний факультет Львівського політеху. Працював на будівництві. Знову відчув погіршення здоров’я. Дружина просила повернутись у Владивосток, я відповів, що там помру. Розлучились… Після закінчення інституту переїхав у Вінницю. Хвороба то стихала, то прогресувала. Декого з моїх колег вже поховали, двоє лежали в лікарнях.

Працював у проектній організації «ГІПРОцивільпромбуд», потім перейшов у 397-й Воєнпроект, а з 1976-го працював з перервами через хворобу в «Укрсахпроекті». У тайзі я «наситився» радіаційним опроміненням, тож виявили рак прямої кишки 3-ї стадії. У Вінниці призначили радіотерапію і пообіцяли зо три роки життя. Врешті, я дістав книгу австралійського цілителя Р. Бройса «Рак, лейкемія та інші захворювання». Я повірив у метод голодування

Р. Бройса, 42 дні вживав лиш суміші з соків. Схуд на 17 кг, у 2000-му прооперувався — і жодної метастази! З тих пір живу 18-й рік.

Упевнений, що вся наша українська група загинула і що я — «останній з могікан»! Відчуваю зв’язок мого захворювання і смертей колег-геофізиків з аферою у штампі генплану партії № 26 Армінської геофізичної експедиції, ліквідованої у 1958 році з метою приховати результати трирічних пошуків українських геологів.

Олександр Гівчук,
геолог, ветеран праці
с. Мирне Калинівського району