Для жителів міста тема «Вінницького льодового побоїща» має настільки міфологізований характер, що розібратися, де історична правда, а де міф, під силу тільки спеціалісту. Щоб заплутатися, пересічному вінничанину і гостю міста «допомагає» все, починаючи з джерел і закінчуючи пам’ятними знаками, які стоять в недоречних місцях.

Отож, спробуємо розібратися в цих складних перипетіях сивої минувшини.

18 серпня 1649 року був підписаний доленосний для козацької України та Речі Посполитої Зборівський договір. На той момент основною задачею як польської, так і української сторони було дотримання status quo. Зі сторони Хмельницького було ініційоване питання про встановлення «відокремленої лінії» між землями Війська Запорозького та Польщі.

Але всі потуги для замирення видаються примарними, адже польська сторона продовжує розглядати силовий варіант «діалогу» з Військом Запорізьким. У жовтні 1650 р. король Ян Казимир інформує папського представника Д. Торреса про плани зимового наступу на козацькі території. Як не дивно, але польський король і досі не розумів усієї серйозності ситуації, що склалася на території України і мав надію після очікуваного придушення «ребеліантів» розпочати війну з Туреччиною за венеційські гроші вже в союзі з козаками.

У тому ж місяці частішають провокації польського вояцтва на українській території. У листопаді 1650 р. брацлавський воєвода Станіслав Лянцкоронський отримує скаргу від брацлавського полковника Кривенка про намагання жовнірів оволодіти прикордонними містами Мурафою та Красним. Про причину цих конфліктів поговоримо згодом.

Очевидно, що Хмельницький прагнув уникнути війни з Польщею, адже це б означало новий виток кровопролиття, та й важкість утримання армії в бойовій готовності саме в зимовий час давалася взнаки. Проблемою був сам факт майбутніх військових дій, адже козаки не могли провести удар на випередження без участі татар, бо це автоматично означало би порушення Зборівського договору саме українською стороною. Наслідком такого сценарію міг бути перехід ненадійних союзників з Криму на сторону Яна Казимира (після демаршу татар під Зборівським полем можна було б очікувати і такого розвитку подій).

А у Варшаві тим часом повним ходом йде підготовка до майбутнього «Зимового походу». Польний гетьман коронний Мартин Калиновський 20 січня 1651 р. розсилає наказ про збір військ, і вже на початку лютого вирушає в напрямку Бару, готуючись до виступу проти «бунтівного хлопства».

Дізнавшись про початок походу, брацлавський полковник Данило Нечай, узгодивши дії з Чигирином, робить перегрупування військ в прикордонних містах Ямполі, Красному, Шаргороді та Стіні. Головні сили козацький полковник зосереджує в містечку Красне.

За ці перелічені прикордонні містечка не вщухали суперечки між козацькими та польськими дипломатами. Запропонована Варшавою «зборівська лінія» Брацлав-Ямпіль не була визнана ані Хмельницьким, ані козацькою старшиною, що і далі розцінювала ці міста як свої. Натомість лінія біля фортеці Бар визнавалась кордоном з української сторони. Саме на ґрунті цих суперечностей і відбувалися вищезгадані прикордонні конфлікти в жовтні 1650 р. Вкупі з діями Данила Нечая вони й народили новий привід для війни.

19 лютого польське військо вирушає з Бару і того ж вечора зупиняється в містечку Станіславчики. Подальший перебіг подій зацитуємо з праць Веспасіана Коховського: «Калиновський, довідавшися, що той (Нечай – авт.) собі безпечно справляє вакханалії в Красному, давши собі духу на запусти, – покладаючись на те, що Шпаченко держить сторожу, – постановив скоренько пустити на Бахуса Марса…».

Справа в тім, що Нечай, вдало провівши передислокацію війська, спокійно заходився святкувати початок останнього тижня перед Великим постом – Масляної неділі, виставивши у сусідньому з Красним селі Ворошилівці загін сотника Шпаченка, який у разі небезпеки мав попередити товариство про ворога. Калиновський 20 лютого надсилає невеликий загін кінноти на чолі з Корицьким для ліквідації Шпаченка, а сам вночі підходить до Красного. Саме тієї ночі де-факто було й порушено Зборівський договір та розпочато новий етап бойових дій. Сотня була наголову розгромлена, а Шпаченко, замість того щоб попередити Нечая про небезпеку, тікає до Мурафи.

Тієї трагічної ночі в містечку Красне стається «оказія»: козацька залога міста, чи то зі сну, чи то після святкування в темряві не змогла відрізнити ворожі прапори поляків, і переплутавши загін Калиновського з уже знищеним загоном Шпаченка, підпустила вороже військо до самих стін міста.

Доречно тут процитувати літописця польського війська, учасника походу Станіслава Освєціма: «Нечай…переконавшись, що справа не до жартів, вскочив на коня і бився, як належало хороброму юнакові, пірначем своїм підганяючи козаків у битву. Але серед безладу і метушні він не міг організувати спротиву, і, хоробро захищаючись, загинув в битві сам, і разом з ним полягло багато козаків.»

Частина козаків на чолі з Кривенком, забрали тіло Данила Нечая, зачинились в замку і оборонялися там протягом трьох днів. Коли останні оборонці Красного не змогли зупинити натиск переважаючих військ, полякам відкрилась картина, котра багатьох вразила (про що вони і залишили спогади в своїх щоденниках. Тіло Нечая лежало на килимі посеред храму в замку, а при ньому був брат та чотири священики, які звершували над ним чин відспівування. Всі вони були порубані.

Смерть Нечая була дуже вагомим аргументом в українсько-польському протистоянні, адже більшість козацьких і шляхетських джерел називають його «першим після Хмеля», єдиним, хто насмілювався суперечити волі українського гетьмана, очільником внутрішньої опозиції Богдану, і що найголовніше в описуваних умовах – Нечай був непримиренним противником миру з Річчю Посполитою. Саме через це і Калиновський, і київський сенатор Кисіль після наруги над містечком Красне шлють листи жалоби до Хмельницького з приводу смерті брацлавського полковника в надії на компроміс, при цьому не забуваючи згадати начебто вину самого Нечая в порушенні миру і спокою на кордоні. Цим вони хотіли зняти з себе відповідальність за смерть прославленого сподвижника.

До речі, в народному фольклорі Нечай потрапляє в руки поляків тому, що під час битви «спотикнувся на хмелину». Така собі прихована алегорія, яка наводить на певні думки стосовно ролі Богдана Хмельницького в смерті полковника. Але повернімося до подій Подільського походу Калиновського.

Більше читайте в Полільській радниці від 10 жовтня 2018 р.