Як тільки розпочалась війна, хлопець уклав контракт зі Збройними силами. Спочатку він служив у районному військкоматі, а паралельно мама Тетяна взялась допомагати бійцям на передовій. Возила гуманітарну допомогу, заснувала громадську організацію та за свою жертовність отримала визнання в рамках премії «Благодійна Україна».

Ярослав дуже переживав за матір, тому не дивно, що теж добився того, аби поїхати на Схід. Його прикріпили до 30-ї механізованої бригади. Служив хлопець на Маріупольському напрямку — біля Старогнатівки та Гранітного, які постійно обстрілювалися бойовиками. Мама Тетяна продовжувала свою непросту місію волонтера і надто важко їй було стримувати сльози, обіймаючи сина там, де за кілька кілометрів блокпости ворога!

Влітку 2017 року Ярослав Комар демобілізувався та повернувся у рідний Тростянець. Відразу став скаржитись на погане самопочуття. У хлопця стали відмовляти нирки та легені. Завдяки небайдужим його перевели у відділення гострого діалізу у «Феофанію». Непритомного, на штучному диханні та штучній нирці. Стан був вкрай важкий, люди взялись збирати кошти, аби врятувати життя молодого воїна, який навіть не встиг створити власної родини.

Останній рік Ярослав Комар через день їздив на гемодіаліз, чекав на трансплантацію нирки, проте не встиг. Наприкінці лютого його серце назавжди зупинилось. Відспівали нашого земляка священики Православної Церкви України та військовий капелан з Бершаді отець Ростислав.

Відомо, що того ж зимового дня у Ободівці прощались ще з одним героєм — 56-річним Борисом Маслєнніковим. Він довгий час лікував важке поранення…

Тим часом Путін продовжує гуртувати українців в горі і ненависті до його режиму, до його руского міра, до окупантів, грабіжників, диверсантів всіх мастей і калібрів. На цей раз він об’єднав село Ратуш Ямпільського району з таким же, певно, маленьким селом, назву якого я й не запам’ятав — Івано-Франківської області. Можна сказати, навічно поріднив. Днями на траурному мітингу в центрі Ратуша розповідали, що доля привела сюди Ігоря Джигринюка з Івано-Франківщини. Що тут він з пані Лесею виховував четверо дітей. Як рідних. І все було б у них добре. Але не дала війна,  Ігор підписав контракт. А ще розповідав сільський голова, що Ігор не так давно привіз їм в село з госпіталю бойовий прапор свого підрозділу 95 десантно-штурмової бригади з автографами десятків своїх бойових побратимів. Тепер цей прапор став вже святою реліквією для ратушанців.

– Його проводжали в небесне наше воїнство два села: одне – на Вінниччині, інше — на Івано-Франківщині, в якому заповів себе поховати біля могили матері. Спочатку, о десятій ранку, траурний мітинг був біля Ратушанської сільської ради. Було багато сліз. Були патріотичні слова про те, що наші жертви не марні, що захищаємо ми свою Батьківщину від російського окупанта. Після мітингу всім селом провели воїна, стали на коліна перед ним, попрощалися, і поїхало дві скорботних машини до його рідного села на Івано-Франківщині. Герої не вмирають.

Вікторія Снігур,
Василь Кізка