Генеральна прокуратура взялася шукати винних у розвалі української армії. Керівник відомства Юрій Луценко анонсував перевірку усіх міністрів оборони та керівників Генерального штабу у період з 1991 до 2014 роки. Мовляв, експертні висновки вже підтвердили зв’язок окупації Росією Криму з діями екс-міністрів оборони Михайла Єжеля, Дмитра Саламатіна і Павла Лебедєва.

Зауважимо – це розслідування триває мало не з 2014 року. Останній раз Луценко звітував по ньому у 2016-му. На той час ГПУ назбирала вже близько 800 томів матеріалів, половину з яких, правда, засекретила. Кінця- краю слідству не видно, а головні підозрювані – Єжель, Саламатін і Лебедєв вже втекли до Росії і шанс покарати їх мізерний.

Гож ГПУ сконцентрувалася на головному конкурентові нинішнього президента на виборах – Анатолієві Гриценку, котрий керував Міністерством оборони у 2005-2007 рр. Юрій Луценко недавно прямо натякнув, що ця справа стане «політичним вироком для причетних до розвалу армії». З усіх колишніх міністрів і керівників Генштабу нині у політиці присутній лише лідер «Громадянської позиції», тож одразу закрадається підозра, що президентський кум і його відомство таким чином вступили у передвиборчі перегони.

Той факт, що генпрокурор до завершення слідства вказує на винних і обіцяє їм «наслідки» – порушення презумпції невинуватості, а втягування слідчого органу у політику – пряме порушення закону.

Чи варто Гриценку хвилюватися через ці погрози? Або ж у Генпрокуратурі затіяли чергове «розслідування» лише заради антипіару рейтингового кандидата?

Для початку нагадаю, що наприкінці вересня минулого року Генеральна прокуратура сама ж і підтвердила відсутність кримінальних правопорушень у діяльності колишнього міністра оборони Гриценка. А днями Дніпровський суд Києва постановив, що звинувачення у «незаконному розпродажі армії», які прозвучали на адресу кандидата з вуст народного депутата Олександра Британця є наклепом і зобов’язав останнього їх спростувати.

Не вельми правильно, що розслідування ведеться лише проти колишніх міністрів оборони і керівників Генштабів, в той час як рішення про розпродаж військового майна ухвалюють аж ніяк не вони особисто. Де-де, а в ГПУ про це мали б точно знати.

У Законі України «Про оборону» прямо написано – лише Генеральний штаб визначає потреби нашої армії в особовому складі озброєнні та ресурсах.

До його ж компетенції відносяться і рішення про фінансування армії, земельні ділянки та решту майна. Тобто Генштаб вирішує скільки і чого потрібно нашій армії, щоб захистити країну від агресії. Причому спочатку найвище керівництво держави визначає для Генштабу головні стратегічні цілі.

Отже, лише те, що Генеральний штаб визначить надлишковим, або те, що армія не використовує взагалі виставляється на продаж. Після складання таких списків їх додатково розглядають ще й відповідні міністерства та затверджує уряд.

Виходить, список підозрюваних Луценка має бути куди ширшим, ніж він його озвучив, а ще – включати і його самого. Адже Луценко, коли був міністром внутрішніх справ у 2004-2005 роках беззаперечно голосував за списки армійської зброї до продажу, які тепер називає злочинними. Так само серед підозрюваних мав би бути і Петро Порошенко, який був секретарем РНБО у 2005 році, і Олександр Турчинов який тоді ж керував СБУ.

Луценко дарма не бере до уваги той факт, що і після початку війни Україна продовжувала продавати майно армії навіть у Росію.

Наприклад, військовий експерт Іван Апаршин, посилаючись на офіційну відповідь з Міністерства оборони, повідомив, що 2014 Україна продала дуже багато зброї та ще й за заниженими цінами. Приміром, 40 тисяч автоматів по 363 гривні за штуку, ракети до ПТРК «Конкурс» по 1 143 грн, 10 БТР-70 по 74 тис. грн за один і тому подібне.

По-третє, слідство і сумновідома парламентська ГСК змішують «мух з котлетами». Адже правильно було б озвучувати не просто обсяги списаного і проданого майна, а й зазначати – що з нього застаріло і армія замінила новішою зброєю, що просто лежить і не використовується військом з якихось причин, а що – взагалі згнило і є непридатним. Цю частину майна було б злочином не продавати, бо утримувати його на балансі Міноборони також коштувало б чималих державних грошей. Також було б правильно озвучувати суми отримані від продажу армійських надлишків та вказувати, на що їх витратили.

Наприклад, 2005 році під керівництвом тодішнього міністра оборони Анатолія Гриценко розробили і затвердили Державну програма розвитку Збройних сил на 2006 – 2011 роки. А реалізовувати її планували у тому числі і коштом, отриманим від продажу надлишкого майна. Причому планувалися не якісь там поверхневі зміни, а глобальна реорганізація всієї структури армії і управління нею. Вже тоді Гриценко пропонував оптимізувати структури органів військового управління за стандартами найкращих армій Європи та НАТО. І коли б реалізацію цієї стратегії не зупинили при Януковичу, наша армія уже була б не гірша за будь-яку натівську.

Більш того, Гриценко був єдиним міністром оборони, який почав боротися з внутрішньою корупцією. Він запровадив прозорий механізм реалізації надлишків, увів їх автоматизований облік та реальну, а не занижену оцінку незалежними експертами.

Несправедливо замовчується і те, що саме при Гриценкові військовим видавали по 5-7 тисяч квартир щорічно. Усього за цей час вдалося побудувати, придбати або частково компенсувати грошима житло для 12 600 сімей військових.

Сьогодні ж квартир військовим майже не видають. І не тому, що бракує грошей, а тому, що розкрадають їх безбожно. Недавно Рахункова палата за результатами перевірки програми будівництва Міністерства оборони виявила, що у 2016-2017 роках з більше ніж 1,2 млрд грн, виділених на неї невідомо куди ділася половина – близько 600 мільйонів гривень! Також перевірка встановила, що з запланованих 2 200 квартир за цей період Міноборони отримало менше половини – лише 1 083.

Одразу виникає логічне питання – чи правильно Генпрокуратура, шукаючи винних у розвалі армії, обмежується 2014 роком? Чи, все ж таки, мала б розширити розслідування і на сьогодення? Про нинішні зловживання у оборонній сфері знято і написано десятки журналістських розслідувань, натомість нічого не чути про реальні кримінальні справи проти військових корупціонерів. А може вони бояться, що кінці цих заплутаних схем врешті- решт приведуть ініціаторів розслідування у їхні ж кабінети?

Саме через цю кругову поруку і у Міністерстві оборони, і у Генеральному штабі досі сидять генерали, які своїми недолугими рішеннями та корупцією розвалили нашу армію. Ба більше, їхня безкарність і досі породжує нові зловживання та робить неможливими дійсно якісні зміни у Збройних силах.

Едуард Ткаченко