Вдумайтеся – двадцять першого чоловіка, який пройшов всі медкомісії, якому б ще жити та й жити… А ще чимало могилівчан померли від ран і хвороб, отриманих на передовій, — в лікарнях і госпіталях.
І це статистика всього лиш одного із кількох сотень таких українських районів. А хтось – багатий і ситий, в заморських краях – розглагольствує в цей час про громадянський конфлікт в Україні, який вже набрид…
На жаль, психологія людей влаштована переважно так, що вони нерідко дуже швидко звикають не лише до доброго, а й до страшного, несправедливого, вживаються з ним і не помічають його.
Про ці похорони воїна могилівподільчанка пані Наталя Войцехівська сказала так: «Царство Небесне! Здавалося в ту мить, що місто завмерло! Люди думали, що війна вже скінчилася…. А тут таке… Я бачила перелякані і здивовані очі містян!! Це сумне нагадування! Так, на превеликий жаль, війна триває… Втрачаємо героїв. Сумно… Важко…. Немає слів…» Оце, мені здається, насправді дійсно були головні почуття, які й я частково переживав, хоч хоронив отак майже всіх фронтовиків Могилева-Подільського.
Наступні далекі наші покоління будуть дивуватися нам: як могли ми стільки років воювати з величезною Росією, переживати стільки горя і сперечатися на тему ворог вона вся нам чи лиш частково, в межах Московського Кремля, ми з нею один народ чи ні і, власне, війна це чи такий собі обмежений громадянський конфлікт, в якому беруть участь лиш бажаючі.
Путін послав своїх псів в Україну, позначивши нас, її захисників, одним наскрізь брехливим словом – «укрофашисти». Та, власне, всі народи, на яких нападала і нападає Росія, які оборонялися і обороняються від неї, прагнуть вирватися на волю з її лабет, вона називає фашистами. Так було зокрема в Прибалтиці і є в сусідній мученій-перемученій Молдові, біль і рани якої я бачу кожен день з 1991 року — з часу початку так званої Придністровської війни, коли так само, як у нас зараз, російська важка артилерія і танки, переважно ночами, вбивали і цей, дуже близький нам мирний народ.
Отож яким «укрофашистом» був 53-річний могилівчанин Сергій Володимирович Гвоздієвський, якого вбила російська міна на нашій, не чужій, землі?
А ось яким… Я кілька днів намагався розшукати про нього щось особливе, бандерівське, «укрофашистське». Звертався у військкомат, який двічі відправляв його на фронт – перший раз добровольцем в 2015-му, а другий – вже не так давно – за контрактом. Там нічого такого особливого про нього згадати не могли. Казали традиційне – був порядним, чесним, трудоголіком, любив свою сім’ю, дітей, внуків, Україну, рідне село Серебринці, Могилів-Подільський. Ні місцеві колеги-журналісти, ні активісти, ні функціонери місцевого самоврядування не могли пригадати жодного випадку якоїсь особливої активності цього «укрофашиста».
У далекій молодості три роки відслужив на атомному підводному човні. Захищав священні рубежі, переважно Росії. Потім – рятувальником на Могилів-Подільській рятувальній станції, водієм в кількох організаціях міста.
То запитується в задачці: за що путінські пси його вбили тією російською міною? За який «укрофашизм»? Покажіть мені його! Я не бачу, хоч як не прагну побачити!..
Кажуть, що коли за місяць перед підривом Сергій Володимирович приїздив додому у відпустку, то в розмові з друзями розповідав, що вже двічі наїжджав своєю машиною на міни, але так вдало, що вони не вибухали. І якось ніби відчував, передбачав непоправне. На третю наїхав тоді, коли віз на передову воду хлопцям. І вона спрацювала… Не довіз…
Поховали воїна на цвинтарі приміського села з почестями, як героя. На високій горі, з якої принишклий Могилів-Подільський як на долоні. Відспівував його той самий військовий капелан, який благословляв його на фронт.
Скільки ще таких «укрофашистів» має лягти в нашу рідну землю, щоб Росія нарешті напилася нашої української крові і захлинулася нею?..
Василь Кізка
Могилів-Подільський
