Я в гостях у людини, яка нещодавно до основ потрясла підприємницьке царство, що окопалося в Ямпільській міськраді і ссе її бідну вже не перший рік. В Анатолія Трохимовича Булейка. Він майже тридцять літ був головним архітектором Ямпільського району! Але пам’ятник, в центрі міста, поставили чомусь не йому, а Богдану Хмельницькому. Нічого, нащадки виправлять помилку…
– Анатолій Трохимович, де ви народилися, хрестилися? Давайте з цього почнем.
– Я народився 9 квітня 1948 року.
– За кілька місяців після страшенного голодомору 1947 року, який викосив, зокрема, на Вінниччині ціле море людей… Матері дітей своїх їли… Я не уявляю, як могли женитися, народжувати в той страшний час наші предки… Але ось ви – живий доказ того, що таки могли!..
– Побачив світ я в селі Мухівцях Немирівського району. (На цих його словах розповідь несподівано переривається – дзвенить у нас за спиною посуд, падає і господар дому коментує діяльність своєї дружини, яка не донесла нам чай у казкову бесідку біля хати: «О, вже побила… На щастя»).
– У вас дивовижна трудова біографія. Де вона починалася? Де ви отримали трудову книжку?
– В шістдесят третьому році я поступив в технікум будівельний, Немирівський. Там два роки ми провчилися і нас відправили на практику – на роботу, – на рік. І одразу стали вчити робітничим спеціальностям. І я закінчив ту практику з присвоєнням мені 5 розряду маляра-штукатура-муляра. Це найвищий професійний розряд за цією робітничою спеціальністю. Отоді я й отримав свою трудову книжку – в 16 років, на будівництві. А згодом, у 1967 році, технікум закінчив за спеціальністю – технік-будівельник промислового і цивільного будівництва. Направлення у мене було на Запоріжську атомну електростанцію, але… Першого липня – випуск, другого – військкомат, шостого – армія.
– І де ви служили?
– Служив там де нас не було. Бо була підписка про не розголошення. Півтора року нас готували в Староконстянтинові – ракетні війська тактичного призначення – ядерні, термоядерні боєголовки, а після підготовки – перекинули в Болгарію. За 2 кілометри від Греції. В гори.
– То ви, виходить, говорячи сучасною мовою Путіна – «іхтамнєт»?
– Так. Справжній, добре вишколений.
– Цікаво, а радіація, яка там була, в боєголовках, вас «іхтамнєтов» виявляла?..
– Звичайно. Боєголовки були в сховищах, а на тактичних навчаннях ми їх стикували з ракетами. Там, у мене волосся на голові дуже вилазило. І так сталося… Віддавав честь замполіту, виструнчився, крутнувся на місці, cпіткнувся, впав і… зламав ногу. Неймовірно, але факт і той факт виявився дуже щасливим. Мене відправили в Пловдів, в шпиталь. В цивільному одязі, звичайно. Нам же видали «демисезонні» пальто, плащ-пальто, шляпи, шапки, костюми, знаків розпізнавання не було – зелене «хебе» і беретки.
– Одним словом, косили під «мєстних жітєлєй»?.. Як російські «іхтамнєти» зараз на Донбасі.
– Наша зона була огороджена. Нас охороняли болгарські війська по периметру. В лікарні мені приписали якесь натирання від випадання волосся. Я понатирав і, як бачите, не лисий і до сьогодні. Хіба це не щастя? А нога так удачно зрослася, що і до сьогодні, в семидесятирічному віці, вилажу на дах свого будинку і підремонтовую його, якщо треба. Тут, на своєму обійсті, я все збудував своїми руками. Дружина, правда, була за піднощика.
– Скажу читачам, що обійстя у колишнього головного архітектора району на високому, крутому березі річки, зовні мало чим відрізняється від сусідських. Щоб тут збудуватися – треба було мати воляче здоров’я, або неймовірну впертість.
– Демобілізувався у 1970 році і потрапив на роботу в «Буряко-цукро-трест», був такий. Він реконструйовував цукрові заводи. Мене й направили на реконструкцію Гонорівського цукрового заводу. Я був майстром-виконробом там.
– Боже! Ви його шикарно реконструювали! Просто вищий клас! На дивогляддя з’їжджалися спеціалісти не лише зі всього Радянського Союзу, а й з половини Східної Європи і навіть з інших континентів! Я це пам’ятаю.
– Там, у Гононівці, женився. Здали ми у 71 році Гонорівський цукрозавод і мене перекинули на Чичельник. Чорнобай– село, там було два об’єкти на яких я працював. В цей час Антоніна народила в Гонорівці нашу першу донечку. Довелося повертатися!.. Гонорівка – то наша молодість, любов. Приїхав я до них, коли на цукрозаводі технологія була в основному ручна і ножна, ще до революційна, царська. А ми ж поставили нову польську дефузію – все що там в Гонорівці було побудовано, то було побудовано при моєму керівництві. А збудовано ж було немало – ціле робітниче містечко…
– А я тоді був молодим завідуючим відділом сільського господарства Ямпільської районної газети і на власні очі все те бачив – яким красенем тоді був той завод!.. Як лялька! Скільки каторжного труда було в нього вкладено місцевих людей і приїжджих! І все пішло в прах… Ба, гірше, ніж в прах – перетворилося в страшенні руїни, в звалище на все село, на десятиліття, а може й на сотні років. От, як буває… Все знищено. В тому числі і зарплата остання робітників вкрадена, і акції всі до єдиної простого люду, в основному заводчан, пропали. Тепер вони і їх нащадки і без дивідендів, і без землі.
– Мене серце болить при згадці за Гонорівку… Порізали і здали на металолом щойно реконструйоване передове підприємство, яке гриміло на весь Союз!.. І на тому металоломі хтось з теперішніх багатих зробив собі стартовий капітал. Це ж гріх великий… Після того я будував Дзигівську птахофабрику – теж зразкове підприємство. Не знаю чи вона є зараз чи теж немає. В міжколгоспбуді де начальником був Віктор Антонович Козюк я працював інженером виробничого відділу. З сімдесят третього по вісімдесятий рік. Закінчував там працювати на посаді головного інженера.
– А як так сталося, що Віктор Антонович взяв вас на таку престижну на той час роботу, може ви земляки з ним?
– Ні. Випадково.
– Виходить, що і ПМК-24 (міжколгоспбуд) – величезна на той час будівельна організація, на ваших очах розбудовувалася?
– Не просто на моїх очах, а я керував тією розбудовою. Гаражі, виробничі цехи, адмінприміщення… це все зводилося за моєю участю. З ПМК-24 я пішов головним архітектором району.
Тут розмова наша знову раптово переривається. Голосно, на всю широчінь цієї райської долини гукає сусідка із свого города:
-Толя! Чуєш!? Толя!
– Га?! Я інтерв’ю даю.
– То поклич Тоню.
-Зараз!,- інтерв’ю почекає, сусідські обов’язки – це ж святе і невідкладне.
Після несподіваної паузи продовжуємо:
– Зізнайтеся, а чого ви пішли з ПМК?
– У нас була суперечка з Козюком. Таке трапляється на будівництві.
– Яким, Віктором чи Борисом? Бо ж їх було два брата – видатних тут будівельників…
– З Віктором. І я два місяці був без роботи. Пішов від нього… Будували Дзигівський комплекс, а він лежав в лікарні. А тут привезли труби – треба було ставити. А він: «Не трогай!». Я кажу: «Ні, вибачте, ваша місія привезти, а я, як головний інженер, розпоряджаюся що будувати, коли будувати і з чого будувати». І даю розпорядження пускати ті труби в роботу. А він приходить з лікарні: «Чому ти без мого дозволу брав ці труби?..». Я ще раз йому кажу: «Ви відповідаєте за поставку, а я за те, щоб воно тут було якісно збудоване і вчасно». Не порозумілися. Але не зважаючи ні на що – я його дуже поважаю, це був великий Будівельник.
– Він цих два місяці, як ви пішли з ПМК, вас перепрошував певне?
– Мене на партійні збори викликали, догани по партійній лінії давали. А 30 грудня 1979 року запрошує Павло Михайлович Лук’янчиков (перший секретар Ямпільського райкому компартії – дуже відома в краї людина, він і мене на роботу в райгазету брав… – В.К.): «Головним архітєктором будєш?». Тоді якраз посадили за грати одного головного архітектора, змінили щось аж чотирьох, так що вакансія була. І в цій ситуації (знаючи про догану по партійній лінії…) він питає мене чи я буду головним архітектором району? А у мене ж технічна освіта, вищої ж немає. Відповідаю: «Буду».
– Браво! А в скільки років ви сказали те буду?
– До тридцяти мені було.
– Смєлость строіт города!…
– Відтоді, з 2 січня 1980 року, я й став головним архітектором району.
– І яка архітектурна спадщина Ямпільського району вам дісталася?
– Що було? Дуже мало з того, що зараз є.
– А що тут будувалося при вас, як головному архітекторі району?
– Та майже все. Я виділяв ділянки на забудови і навіть сам забивав перші колики. І тут не лише моя заслуга. Була хороша команда. Заступники голови райвиконкому – Василь Іванович Боднар, а потім – Анатолій Григорович Федоренко. Де новий дитячий садок – це всі забудови при мені починалися. Будинок побуту, прокуратура, міськрада, банк, реконструкції, добудови…
– А кінотеатр?
– Його збудували до мене. Моє там лиш –реконструкція даху, який протікав. Ми його повністю замінили.
– Фасад цього нашого Ямпільського кінотеатру нещодавно без будь-якого проекту зовсім змінений, ви ж знаєте яким він був?..
– Це вже не фасад кінотеатру, це вже я не знаю що.
– У мене тут була суперечка з однією особою. Вона каже, що це не реконструкція фасаду, що це просто ремонт фасаду. Так що це? – реконструкція чи ремонт?
– Ремонт – це тоді, коли нічого не міняється.
– А там же все спереду різаками вирізано і замінено…
– Так. Будинок піонерів – реконструкція – це теж мій проект, пам’ятники, площі в центрі, парки… В Тростянці, Писарівці, Довжку… – мої проекти реалізовані майже в кожному селі.
– А дитячий салок в Слободі Підлісівській?
– Мені його дуже шкода. Його визнали, що він, нібито аварійний, а ця будова бачите скільки стоїть і ще буде стояти. І такий гарний будинок…
– Це приблизно так, як міськиї Палац культури «Мрія», який теж оголосили аварійним. Вже більше сорока років нищать його беззахистного і знищити не можуть…
– Я просив їх – два вікна замуруйте і робіть ремонт його, відновлюйте ту красу. Зробили проектну документацію… – так вона і загнулася… А він стоїть. Ви ж дивіться, скільки років пройшло, нічого на ньому і в ньому не ремонтується, а він стоїть!..
– А цей закритий дитсадок, колишнього воєнного заводу, що поряд донедавна розвалювався… – ваше дітище?
– Я, як архітектор брав участь у його спорудженні.
– Мені показували, пару років тому, документи в яких чорним по білому зазначалося – аварійний – під знос!
І якби я, від образи і відчаю, не загітував інвесторів, якби не вклали вони гроші – було б зараз на місці того дитсадка страховище, як на місці Гонорівського цукрозаводу. Його ж безбожно руйнували, грабували, на мільйони!.. Тепер він врятований – перетворений в прекрасну швейну фабрику! Більше десяти сучасних виробничих цехів!
– Мені це дуже радісно, я ж і його з нуля починав. Та будь-який будинок, який будувався в районі – без мого дозволу не мали права споруджувати.
– Скільки ви ділянок роздали під забудову?
– Декілька тисяч.
– Людина живе в якійсь хаті в селі чи в місті, має домову книжку, документи і там стоїть підпис – Булейко. І таких кілька тисяч.
– Так.
– Не кожному дано таке… – залишати підписи на десятиліття, на сотні років на таких документах.
– Як ми робили? Не було такого тижня, щоб ми з Федоренком не були у Вінниці. Оце кожний тиждень в чотири години підйом – у вісім ми вже там, у Вінниці. Під проектним інститутом чи під управлінням капітального будівництва, чи в проектних інститутах. А чому? Треба було, наприклад, збудувати будинок приладобудіного заводу. Москва дала проект, ми – дольова участь – і в план будівництва включили. Щоб будувати, треба мати проект, а його мало робити управління капітального будівництва. А ми находимо, наприклад, Олійника, (сільгосптехніка), Романенка (сільгоспхімія) – вони роблять проекти за свої кошти в «Агропроекті»… І пішов Ямпіль… З села, всього за шість років, ми Ямпіль перетворили в місто!
– Молодь не уявляє того про що ми говоримо зараз, просто не уявляє! Як з зачуханого села, за шість років, збудувати місто!
– Ми вже, було, побудували над Дністром велику міську газову котельню. Місто готувалося до газифікації. Був проект поворотного моста на Дністрі, цілого нового мікрорайону з школою, басейном. А зараз вони мені кажуть – склеротик, маразматик.
– Казав мені колишній наш банкір, пан Маркевич, що начебто з Москви тоді дали велику суму грошей на перешивку вузької залізничної колії до Вапнярки і ті гроші рік лежали в банку, не були освоєні, пропали – було таке?..
– Неправда. Розказати, як було?
– Розкажіть.
– Вирішувалося питання ліквідації цієї вузькоколійки. Я особисто збирав валізу – коньяк, виноград … І їздив з нею в управління Одеської залізниці. Бо були всякі прожекти – той обіцював, що дасть рейки, той шпали, бетон… А я кажу їм, що не можемо ми нічого робити поки не буде проекту. Буде проект – тоді будемо говорити. Тому й поїхав до Одеси. Одесити готові передати нам цю вузькоколійку, готові зробити проект, щоб була широка колія до Ямполя. Просять – тільки надайте нам вихідні дані що до перевезень широкою колією. Я збираю всі документи – скільки у нас продукції виробляється, скільки можемо відправляти вантажів. Поїхали ми в Томашпіль і там узгодили скільки вантажів додатково можна буде і звідти долучити, щоб разом зробити цю залізницю. В Ямполі, в БК, перед виборами, було велике зібрання. Приїжджав глава Національного банку, мер Вінниці пан Дворкіс.
– Вже ж і золотий костиль на Ямпільській залізничній станції забивали.
– А я думаю: куди ж ви будете бити той костиль, в голову хіба що – проектно-кошторисної документації ж немає! А потім голову Нацбанку застрелили – і ні тих грошей, ні рейок, ні шпал, ні бетону… Вузькоколійку розібрали і допобачення. А це питання можна було вирішити, як і з газифікацією району.
– А звідки газ мав йти?
– З Молдови. З Дрокії мав йти на Сороки, а з Сорок – до нас. Проект газифікації Ямполя вже був готовий. А тут розпадається Радянський Союз. І починається «текучка» з главами адміністрації. Я ж до десятка голів адміністрації пережив!..
– А чому ви не обиралися до районної, обласної рад, щоб бути вищим політичним начальником?
– Бо мене туди ніхто ніколи не висував. Я був робочою конячкою, чорним рабом. Всю чорнову роботу робив я…
– А тепер до найболючішого. До чого я вас підводжу з самого початку цієї розмови. Те що ви спроектували, збудували з таким неймовірним трудом в районі і місті зараз є основою бізнесу багатьох наших підприємців. І вони не розвивають того, що їм дісталося, як манна небесна, не творять дива, як ви творили. Більше того – їм жаль навіть платити пристойні податки на ту нерухомість, на ту землю на якій вона стоїть. Ви живете в звичайній, можна сказати, хаті, на кількох сотках землі, а вони в палацах, мають гектари площ територій колишніх заводів, організацій… І при тім не ви їх, а вони вас називають маразматиком, склеротиком чому так?
– Я жив в квартирі. Вийшла постанова – якщо будуєшся – віддай квартиру. То я такий був чесний, що квартиру віддав державі і збудував своїми руками тут, на горі, собі хату.
– А ви були комуністом?
– Так.
– Вперше в житті бачу такого дивного комуніста! Двоповерховий будинок, наприклад, за судом. Він же ж був на балансі міської ради. Ви запросто могли його мати, якби забажали. Шляхом хитрих маніпуляцій ним заволодів комуніст прокурор, який мав чудову квартиру, продав його і слід за ним зник. І в тому будинку зараз живе крутий бізнесмен з села.
– За державу образливо. Я звик так – якщо ти можеш вкусити і не вдавитися – то кусай, а якщо кусаєш і не можеш проковтнути… Якщо взяв той об’єкт – то реконструюй його, створюй робочі місця, а не можеш – продавай. Але не сиди, як собака на сіні.
– Для чистоти експерименту поглянемо на чому ж ви сидите? За законом громадянин без оподаткування може мати житло загальною площею 120 квадратних метрів. А у вас скільки, що ж ви собі набудували?
– У мене – сто двадцять дев’ять.
– То ви за 9 квадратних метрів доплачуєте? Невже?!..
– Так, за тими тарифами, які постановила рік тому міськрада – близько чотирьохсот гривень.
– Вам не жаль віддавати міськраді ці гроші? Ваша ж пенсія нижча ніж середня по країні і досі…
– А відправляли мене на заслужений відпочинок при ще меншій – 1800 гривень. Головне, щоб совість була.
– Може, якби вам було жаль цих 400 гривень то ви б приєдналися до тієї групи бізнесменів крутих, яка виступає в міськраді за значне зменшення податків на нерухомість і вони б вас любили і поважали, сприймали за свого, а не обзивали б маразматиком і склеротиком.
– Я законослухняна людина. Мені вже пізно ставати іншим.
– Але ж кажуть, що будівельники всі крадуть, шахраї. То, виходить, ви якийсь ніби й не будівельник… А просто ракетник, замаскований під депутата міськради.
– Крадуть. Так, крадуть. Що не будується – скрізь крадуть.
– А чому до ваших рук ніщо не прилипає?
– Тому, що за мною ніхто не стоїть. З самого раннього дитинства. Я виріс напівсиротою в багатодітній сім’ї. Свого рідного батька не пам’ятаю.
– А якби за вами стояли і ви брали і ділилися то, мені здається, що це місто не збудували б. Ми б і досі жили в селі Ямполі і бізнесу тут було б, як кіт наплакав.
– Якщо ми будемо не розбудовувати, не розвивати місто, а лиш зменшувати податки бізнесменів – це дорога в нікуди. Чому стоїть консервний завод, інші наші заводи? Вони ж у когось в руках вже багато десятків років. Чому ті руки такі безрукі і безголові?!.. Якщо їх не підганяти податками – вони ж зовсім знахабніють, нічого робити не будуть. Ми на сесії рік тому прийняли рішення про ті податки. Було це опубліковано на сайті, ніхто ж не ховав цього. Приходьте, радьтеся, але платіть податки, якщо рішення прийнято! Я ж дивлюся на територію міжколгоспуду (ПМК-24) – у мене серце болить…- все стоїть, розвалюється, заростає бур’янами.
– Проти вас виступили найбільш різко на сесії два депутати – батько і син. От чесно скажіть – у вас особисто з ними щось було колись?..
– У мене з ними нічого особистого ніколи не було. І немає. Мене багато в житті ображали. Я терплячий. Дивує лиш позиція людей. Якщо ти депутат то приходь на засідання постійних комісій, на сесії – доводь, переконуй, борися до прийняття рішення. А навіщо?! Вони знають, що пройде рік, коли треба буде платити – прибіжать в міськраду, натиснуть і зменшать самі собі ті податки в кілька разів. Я вважаю, що цим, хто поназахоплював міськрада має дати поштовх податковий, стрес, щоб вони думали що з тим майном і територіями робити. Живете добре – живіть ще краще, але працюйте, платіть податки, створюйте робочі місця, хай багатіє місто. Пройшов рік. Вам виставили суму до оплати, а ви тепер біжите до міськради, що це для вас забагато? Ні – заплатіть, виконайте прийняте рішення! Може на другий рік на сесії будете думати, а не надіятися, що протисните зменшення податків коли треба буде знову платити. Хай вони подають до суду і відміняють рішення. Чому не подають?..
– А чому міський голова так стійко тримався і раптом здався?
– А я звідки можу знати?
– На бюджетній комісії, де розглядали питання зменшення оподаткування нерухомості ви зробили заяву і вийшли. Це було на знак протесту?
– Так. Я не хочу щоб мене виборці звинувачували в корупції.
– Після податків на минулій сесії міськради розглядалося питання створення ОТГ. Вони всі вийшли із залу, їх ніщо не цікавило крім податків. Сесія проголосувала. А тепер вони ж кажуть, що не так. То як так можна?.. Ви за Ямпільську ОТГ?
– Я тільки за!
– Анатолій Трохимович, щоб ви хотіли сказати на завершення цієї розмови?
– Треба жити так – моє місто – мій дім. Ми всі маємо турбуватися за нього. Щоб не палили сміття, не викидали де інде, щоб не ламали лавочок, щоб підприємці розвивали свої підприємства, створювали робочі місця. Робіть бізнес, багатійте, їдьте на Мальдіви, але працюйте, платіть податки! А якщо не здатні – то віддайте нахапане іншим, продайте. Інші люди може доведуть його до ума.
