Як тільки побачила – відразу закохалася. Весілля було скромне, ми були з незаможних сімей. Зізнаюсь, чоловік ще до офіційної церемонії почав проявляти себе: піднімав руку, зраджував, пиячив. Дурна, я заплющувала на все очі. Мені було байдуже, аби тільки він був поряд.
Відразу ж після весілля завагітніла. Під час УЗД-обстеження, з’ясувалося, що ношу під серцем сина. Радості не було меж. Неслася додому, наче на крилах: хотіла якнайшвидше потішити чоловіка. Але він на цю новину ніяк не відреагував.
Продовжував мене бити навіть тоді, коли була з чималим животом. Приходив додому п’яний і лупцював з будь-якого приводу. Бувало, навіть за те, що не попрасувала йому на гульки білу сорочку. Кілька разів лежала в лікарні. То зламана рука, то пробита голова. У спеку ходила у сорочках із довгими рукавами, аби люди не бачили, що все тіло у синцях. Сусіди знали, що у нас вдома відбувається, хитали головою, але ніхто не втручався, адже це був мій чоловік. А в селі так прийнято: якщо б’є, значить, є за що.
Народився синок. Вова не працював, гуляв, зраджував і пив. І бив… Жили ми на дитячі виплати, їли те, що на городі виростили. Незважаючи на важку вагітність, син народився надзвичайно спокійним. Коли йому виповнилося півтора року, по знайомству влаштувала його у садок. Треба було виходити на роботу, бо грошей бракувало на елементарні речі. Чоловік продовжував гуляти. Одного він без причин звинуватив в тому, що я зраджую. Чи треба казати, що такого не було.
А після його катувань «швидка» відвезла в лікарню. Три доби в реанімації. Потім місяць у лікарні. Чоловік не приходив, хоча я там лежала з його вини.
Заяви в міліцію ніколи не писала, бо занадто любила. Дурна, скажете ви, і будете праві. Але я нічого не могла з собою вдіяти. Після того як вийшла з лікарні, був якийсь період просвітлення, близько двох тижнів. Володя приходив тверезий і майже не бив. Я знову завагітніла. Коли дізнався, що уЗд показало дівчинку, кричав і знову побив мене, сказав, що ще одну таку повію, як я, в домі він не стерпить.
А далі сталося найстрашніше, за що я не можу собі пробачити вже багато років і не зможу ніколи. Це мій гріх, і мені його нести по життю. Коли я народила доньку, зателефонувала додому та сказала, що у нас народилася мила донечка. Чоловік накричав і сказав: якщо повернуся додому з дочкою, він нас обох приб‘є. І кинув слухавку. У розпачі я написала відмову. Так, відмову від доньки. Я злякалася, що він і справді вб’є нас. Приїхала додому сама. А Вова побив мене, кричав, куди я поділа його дочку.
Я поїхала знову в пологовий будинок, але було вже пізно. Коли поставлений підпис під відмовою від дитини, зазвичай шляху назад уже немає, і соціальні служби дуже неохоче йдуть на контакт з такими мамами. Ось і мене не захотіли слухати. Дочку мені не повернули. Де вона зараз, я не знаю.
Рік тому ми з Вовою розлучилися. Терпець урвався. Чоловік дійшов до того, що почав водити жінок додому, змушуючи мене прислуговувати їм, наливати горілку, готувати закуску. І досі я сама, мені 30. Нікого з чоловіків і близько не підпускаю. Живу одна, робота рятує. Чекаю, що коли-небудь синок одружиться і подарує мені дочку-невістку й онуків. Тоді в моєму житті з’явиться сенс. Але простити себе за гріх відмови від дитини я ніколи не зможу. Як бути, люди добрі?
Ірина,
постійна читачка
