В цій місії виконували завдання понад 30 бійців Калинівського полку, на той час вони мали назву полку спеціального призначення.

На початку квітня 2014-го року російські диверсійно-розвідувальні групи вторглися на схід України і під прикриттям місцевого населення почали захоплювати місцеві органи влади в різних містах Донеччини та Луганщини.

З 12 квітня озброєні до зубів російські диверсанти атакували держустанови й органи місцевої влади відразу в декількох містах Донбасу: у Донецьку, Слов’янську, Горлівці, Дружківці, Краматорську, Костянтинівці, Бахмуті (до 2016 року – Артемівськ), Покровську (до 2016 року – Красноармійськ). Був у цьому списку і Лиман (до 2016 року – Красний Лиман), в якому близько 20 озброєних терористів спробували захопити місцеве відділення міліції. Але вони чи не вперше стикнулись з небажанням значної частини місцевого населення приймати нові правила життя. Міліціонери забарикадувалися у відділку і тримали оборону, поки під їх стінами проходив мітинг як прихильників «руської весни», так і її противників. Тоді озброєні люди залишили місто.

Але через близькість до Слов’янська бойовики не залишали Красному Лиману шансів. Місто було важливим залізничним вузлом в плані постачання техніки та боєприпасів для диверсантів Гіркіна. І 30 квітня на сесію міської ради Красного Лиману увірвалися російські бойовики і під дулами автоматів змусили місцевих депутатів голосувати за визнання бандформування «ДНР». Згодом у місті за короткий час з’явились блокпости.

Після серії серйозних боїв на початку травня 2014 року під Слов’янськом, де українські сили втратили 2 бойові гелікоптери Мі-24 від вогню російських ПЗРК, а також кількох засідок, керівництво АТО прийняло рішення поступово оточувати Слов’янськ, відрізаючи гарнізон проросійських бойовиків від постачання зброї з Росії. Зокрема була спланована локальна операція по визволенню Красного Лиману. Для її виконання залучили найбільш боєздатні на той момент частини Збройних сил України – 25-ту окрему повітряно-десантну, 79-ту та 95-ту аеромобільні бригади, а також підрозділи спеціального призначення Національної гвардії України.

3 червня сили АТО розпочали операцію по звільненню Красного Лиману. Перед цим українські захисники висунули вимогу окупантам про складення зброї. А мирне населення було попереджене про початок бойових дій шляхом розкидання над містом спеціальних листівок.

Операція розпочалася зі штурму міста силами АТО одразу з трьох напрямків за підтримки артилерії та авіації, які відпрацювали по позиціях бойовиків на підступах та околицях міста.

З нагоди виповнення 5 років з моменту звільнення міста своїми спогадами про ту операцію поділились військовослужбовці Національної гвардії України, які брали в ній участь.

Кулеметник тактичної групи спеціального підрозділу «Омега» НГУ Андрій Іващенко (посада станом на 2014 рік):

«Ми були на «Луні» – це штаб АТО під Ізюмом. 2 червня приблизно о 18:00 ми почали формувати колону на Красний Лиман (з 2016 року – Лиман – авт.). Наказ про висування отримали за кілька днів до цього, але час постійно змінювався.У колоні було багато техніки. Це була дуже велика колона з різної техніки багатьох підрозділів Збройних сил і Нацгвардії.

Для мене це був перший бойовий вихід. Відчував великий адреналін. Я не задавав питань, а уважно слухав свого командира.Нашій тактичній групі були придані 2 БТРа десантників. Колона почала рух о 12 годині ночі. Ми були всередині колони ближче до голови і могли бачити, як передовий дозор постійно подає сигнали.Я їхав зверху на броні, тому що не міг влізти в БТР. На мені було багато всякого спорядження, кулемет в руках. До того ж я сам немаленький. Коли почала відчуватися напруга я ліг на БТР.Близько 4 ранку 3 червня на в’їзді в Лиманський район ми попали в засідку. Але спланована вона була непрофесійно з військової точки зору. Попереду колони був міст через річку. Зліва і справа ліс. І перед самим мостом збоку від дороги пролунав вибух. Це був фугас. Не знаю, чому вони не підірвали тоді сам міст, адже з тактичної точки зору це було логічніше. Проте той вибух великої шкоди нам не завдав, просто в повітря вилетів шматок асфальту. Коли колона зупинилась, нас почали обстрілювати з усіх боків з різної стрілецької зброї та гранатометів.Ми зупинялись, проте швидко відновлювали рух вперед. Нас обстрілювали постійно спереду і справа.В голові нашої колони йшли два танки. Ворог спалив один танк і УАЗік. Ми відбивали атаки ворога, а потім спалили їх табір.Велику частину дистанції ми пройшли пішки в бойових порядках. Я йшов позаду БТРа і за два дні надихався вихлопних газів на все життя.Потім наша велика колона розділились на дві.3 червня близько 12 години дня ми зайняли кругову оборону поблизу піонерського табору «Берізка».Тоді в наш БТР влучили з РПГ. Граната вцілила між баштою та трімплексом водія БТРа в метрі від моєї голови. Мені пощастило: перед цим я присів на коліно і завдяки цьому відбувся лише контузією від вибухової хвилі. Я залишився живий, дякуючи командиру, який мені сказав присісти. Від вибуху я втратив слух, але я не обертався і продовжував тримати свій сектор. Перед тим як мене контузило, командир наказав мені тримати сектор з 9-ої до 11-ої години. А постріл з РПГ пролунав правіше, я його не бачив.Мої товариші, які були збоку та позаду мене, отримали осколкові поранення різної тяжкості. Але екіпажу нашого БТРа пощастило менше. Кумулятивний снаряд пропалив броню і бризки розплавленого заліза тяжко поранили водія БТРа, навідника-оператора, командира і одного хлопця з нашої групи.

Через деякий час до мене підійшов один з моїх товаришів і запитав, як я себе почуваю і чи зможу далі виконувати завдання. В будь-якій групі кулеметник – це міні-артилерія. Тому до мене була така увага. До того ж, вся моя група, крім мене, вже виконувала бойові завдання в АТО з початку квітня. Я бачив, як вони спостерігають за мною і моїми діями. Напевно, вони хвилювались, щоб я не здрейфив…

Товариш запитав мене тоді: «Може, води?». Я відповів тоді, що перше прийшло в голову – хочу самий великий чупа-чупс. Зрозуміло, що він потім забув про цей випадок. Але через 4 роки на день народження мені подарував льодяника у вигляді повноцінного макета ПМ.

Після того, як у нас з’явились тяжкі “300-ті”, нам замінили підбитий БТР на інший. У ньому водій був кришнаїтом. Було незвично бачити, коли відбувалося бойове зіткнення, а він читає мантри. Їде спокійний і співає “Харе Крішна, Харе Рама”. Я його — як зараз пам’ятаю, людина настільки непохитна…

У другому БТРі, що нам був приданий, водій був із собакою. Чотирилапого бійця звали «Чіп», двортер’єр, маленький такий, як шпіц-тер’єр. Він усіх з нашої групи не пускав у машину. Все хотів вкусити, коли ми намагалися пробратися в БТР. На другий-третій день він вже всіх нас знав по запаху і не чіпав. Усіх інших не підпускав до свого БТРа.

До певного часу ми вели бойові дії, після чого зупинились для відпочинку в “зеленці”. Рано-вранці знову вишикувались у бойовий порядок і пішли далі.

До сьогодні пам’ятаю таку цікаву картину: двометровий снайпер зі Збройних сил України йшов біля мене і вицілював у приціл противника в лісовій смузі. І коли він водив стволом вліво-вправо, мені навіть не треба було пригинатися з моїми 1,9 метра, —настільки він був високою людиною.Взяли місто 5 червня увечері. Уздовж дороги лежали тіла людей в різних камуфляжах. Було зрозуміло, що це місцеві сепаратисти.

Але що цікаво, — на фоні цієї картини закохані парочки прогулювались вулицями, взявшись за ручки. Тоді я відчув, що паралельно з’єднались дві реальності: мир і війна, життя і смерть.

Коли ми заходили на територію якогось заводу в передмісті Лиману, була інформація, що там знаходяться озброєні люди. Завдання спецназу – тонка робота: зачистка вулиць, вистежування бандформувань. Після нас вже працювала міліція по будинках, по квартирах.

Запам’яталась ще одна показова картина. Сонце було в зеніті, всі потерпали від спеки. Ми йшли бойовим порядком уздовж вулиці. Зліва і справа були хати, як у селі. І тут бачимо картину: на ґанку сидять два мужика, між ними табуретка, на ній стоїть горілка, сало порізане, цибулька. А тут ми такі всі ідемо по-бойовому, — очима, мов рентгеном просвічуємо всі будівлі. Мужики на нас дивилися з ухмилкою. І була така фраза на чистій українській мові: «хлопці, ви не ох*їли?».

У той момент у мене перед очима вдруге поєдналося дві паралельні реальності. Навколишня обстановка свідчила про те, наче у людей там все нормально і нам, як військовослужбовцям, там не місце.…Увечері 6 червня я повернувся вже іншою людиною в селище Топольське під Ізюмом.Перед тим, як поїхати в АТО, був дуже сильний тваринний страх. Але коли приїхав туди, страху не було, а був адреналін. Було бажання перевірити себе. І я зрозумів, що можу працювати в умовах серйозної кризи».

Командир відділення кулеметників роти спеціального призначення (посада станом на 2014 рік) Олександр Бенедик:

«Ми рухались разом з десантниками 95-ої окремої аеромобільної бригади ЗСУ та з бійцями «Омеги» в три колони на БТРах-80 з розривом в годину. Старші машин були десантники. Було прийнято рішення висуватися трьома колонами для того, щоб не тягнути більше техніки та бути мобільними, зайти в Червоний Лиман та звільнити його.Рухались з населеного пункту Довгеньке під Ізюмом, оскільки там знаходився штаб АТО, це в 10 кілометрах від Слов’янська. По трасі Ізюм — Слов’янськ, не доїжджаючи до Слов’янська, стався обстріл. Тоді був перший поранений нацгвардієць Василь Стогній, стрілець взводу спеціального призначення.Колона зупинилася і ми почали відстрілюватися. Перестрілка тривала близько 40 хвилин. Потім поступила команда не вплутуватися в довготривалий бій і рухатися далі. Василя ми відправили в лікарню назад до Ізюму, а самі поїхали далі на Лиман.

На той час для мене здалося це смішним випадком. Рухаючись в напрямку Червоного Ліману через блокпост 3-А, старший машини — десантник, вказав на дорогу, якою потрібно їхати, ми звернули не туди. Проїхавши деякий шлях, на відстані 500 метрів я помітив озброєних людей, здалеку розпізнати було неможливо, чи то наші, чи ні. Вирішив дати чергу з кулемета, але під’їхавши ближче, ми вже помітили розпізнавальні знаки. Виявилося, що то був заступник командира 95-ої бригади ЗСУ, який був дуже сильно збуджений та трохи накричав на мене. Але цей невеличкий конфлікт ми вирішили швидко, пояснивши це тим, що в нас не було ніякої інформації, хто тут і звідки. Головне — нікому тілесних ушкоджень не нанесено.

А от стосовно зачистки вулиць в Красному Лимані — це окрема історія. Прикриваючись технікою, ми пішим порядком та малими групами ходили по вуличкам та будинкам. На той час людей на вулицях було небагато, і кожного з них ми перевіряли – це були місцеві жителі. Дивлячись в їхні очі, я побачив здивованість, чи то від нашої появи, чи то від звільнення та зачистки міста. Але знаю одне, зараз ці люди нам вдячні, що ми повернули наші землі.

На сьогодні я вже розумію важливість тієї операції. Головне те, що ми звільнили частину своєї батьківщини – це наша земля, і ніхто її в нас не відніме. Ми чітко розуміли, що зробили вагомий внесок у припиненні цієї чуми, яка розповсюджувалась на сході країни. А найголовніше, це відчуття гордості за своїх побратимів, які залишились вірні своєму народу та батьківщині».

Приблизно опів на п’яту ранку 3 червня наша колона потрапила в засідку на мосту. Ми йшли першими. Бойовики обстрілювали нас із лісосмуги. Коли ми зупинилися на мосту, побачили в метрі від нашого БТРа закладений фугас. Наше щастя, що він не вибухнув. Можливо, ми до нього не доїхали, і це нас врятувало. Але перед нами був підірваний на фугасі УАЗік. Потім ми потрапили в засідку в лісі поблизу дитячого табору. З даху по нас вели вогонь ворожі снайпери та розрахунки АГС.

Ми прорвались. Бійці «Омеги» та десантники провели контрснайперську роботу та зачистили дитячий табір. На одному з наших БТРів стояв ручний кулемет Калашникова. І під час бою бойовики в нього поцілили з ГП-25. Кулемет розірвало і від осколків отримав поранення нацгвардієць Олександр Рибак. Якби не каска та застебнутий ремінь на його шиї, йому б заділо осколком сонячну артерію. Дякувати Богу, що він залишився живий.Після чотирьох засад, було вирішено викликати авіацію — гелікоптери МІ-24 та літаки Су-25, для вогневої підтримки. Коли вони відпрацювали з повітря, ми розпочали рух та зачистку.Світало. На узбіччі я бачив двох 200-х бойовиків, один був в беркутівській формі, інший — в цивільній. Пам’ятаю невелику церкву. Навколо після бомбардування з повітря все навколо горіло, а лише церква стояла і від промінів сонця її купол світився, як золото».

Надвечір 5 червня сили АТО зачистили місто від окупантів та повністю відновили контроль над Красним Лиманом. Над міськрадою та управлінням міліції знов був піднятий український прапор.

Віталій Сич, Микола Коваль