Це майже вдвічі більше, ніж у середньому гинуло там щорічно в останнє десятиліття.
Мало хто знає про те, що Тетяна Яловчак стала тією українкою, яка підкорила не лише цю вершину, а й ще 50 інших! І найприємніше те, що жінка має вінницьке коріння.
– У гори я закохалась випадково. Мої друзі після весілля запланували поїхати в романтичну подорож на гору Мачу-Пікчу і збирали гарну компанію. Я погодилася піти з ними і вже не уявляла себе без цього. Мій тренер тоді сказав: «Візьміть хороші черевики, раптом в наступному році ви підете на Кіліманджаро». Звичайно, я в це не повірила, але наступного року була на Кіліманджаро, — розповіла Тетяна Яловчак. — Це моя найулюбленіша гора. Різні кліматичні зони показують різноманітність казкової гори. Тропічна і волога. Потім посушлива з кактусами. Потім червона земля, і відчуваєш себе на іншій планеті, потім вулканічний пил і на вершині льодовик! Це дивно і незабутньо. Далі була гора Аконкагуа в Аргентині, висота якої 6962 метри. Перше сходження туди було дивовижним. Хоч мій баул з речами для експедиції тривалістю в два тижні не прилетів, мені це не здавалося кінцем світу. Але часу мало, і щось треба було робити. Частину речей купила, щось дали, щось взяла в оренду. Дивно, але такий мінімум речей пізніше був в радість, бо несли все самі. Гора фантастична своєю силою. Головне – не потрапити у вітер. Наш намет знесло, поки ми виходили на акліматизацію… Другий раз у 2016 році я піднімалася для тренування перед Еверестом.
Саме сходження на останню вершину для нашої землячки є найдраматичнішою епопеєю у житті. Адже там вона максимально проявила свої не лише фізичні, а й психологічні якості, оскільки довелося змагатися не тільки з неприступною горою, а й з власним «его», щоб не піддатися спокусі влаштувати небезпечні для життя «перегони» зі ще однією нашою альпіністкою — Іриною Галай, із якою вони одночасно штурмували вершину в двох різних групах.
– Ніхто не вірив, що я піднімуся на Еверест, тому мені не вдалося знайти спонсора, який би фінансував це сходження, навіть до Президента зверталась, — розповідає Тетяна Яловчак. — Тож я продала свою квартиру в Донецьку (ще до війни) і «спонсорувала» себе, щоб стати першою українкою, яка підкорила цю вершину. Спеціально нічого не читала про цю гору, щоб не наганяти на себе зайвого страху. Хоча чула про Еверест чимало нехорошого, а також бачила одноіменний фільм, де є жахливі сцени. І все ж ризикнула. Але підійшла до цього із родзинкою, — каже Тетяна Яловчак. — Мій тато родом з містечка Бар, але ще молодим поїхав до Криму на практику. Познайомився з мамою, і через розподіл вони потрапили на Донбас. Там я народилась. Але малою часто бувала на Вінниччині, і бабуся там вчила вишивати рушник, я знаю, що це таке. Саме тому я вирішила, що мені треба на Еверест підняти рушник як проголошення жіночності, світу, доброти, возз’єднання. Доводилося, ризикуючи життям, долати круті обледенілі скелі й урвища або днями впроголодь чекати погоди у наметі, який буквально шматував сильний вітер, боячись залишитися без даху над головою в 30-градусний мороз. Психологічно було тяжко бачити на маршруті замерзлих раніше альпіністів, тіла яких тут не прибирають. У мене був дуже турботливий шерп (провідник — авт.), котрий постійно перевіряв мій стан — чи немає набряку мозку — і допомагав як міг.
Ось так за 50 днів мені вдалось досягнути мети, витративши 60 тисяч доларів.
Відомо, що, дізнавшись про те, що альпіністка має коріння з Бара, місцева влада взялась шукати її родичів та планує запросити в гості і влаштувати гостинну зустріч, адже таких успіхів з наших земляків ще ніхто не добивався. Наш кореспондент теж там буде.
Віталіна Трудько
