Два тижні тому, якраз напередодні Дня захисту дітей, у Вінниці на електричці знову сталась трагедія – від електричної дуги в 27 тисяч вольт буквально обгорів 15-річний вінничанин Артур…

На одному із вагонів на станції «Вінниця-вантажна» випускник 9-го класу 8-ї міської школи разом із друзями весело проводив час. І заради екстриму чи селфі хлопці залізли на електричку, де школяра вразило страшною силою струму… Його життя при 98% опіків тіла в «Пироговці» три доби рятували лікарі та рідні, але…

Чому ж спокійний і вихований в гарній родині Артур виліз на той вагон і сталась чергова трагедія на залізниці?

Ці важкі запитання ми поставили 16-річному Ростиславу Алексюку, який 5 років тому так само «горів» на вагоні від 27-тисячного удару струмом на станції «Вантажна»… І лише дивом, маминою турботою та пожертвами сотень і тисяч українців по всьому світу його вдалось витяти із лап смерті! Адже весною 2014-го у 11-річного Ростика було до 60% опіків, а в мами Люди мінімум грошей на його порятунок! Але 5 років тому на заклик «33-го каналу» та соцмереж відгукнулись бідні та багаті, зі всієї України, Європи та Америки, діаспора та корпорація «Рошен», де працювала мама обгорілого Ростика – волонтерка Людяна Люда! І ми зробили це – врятували життя хлопця, який вже виріс, став кухарем відомого ресторану та працює на 2-х роботах, щоб допомогти мамі в цьому жорстокому житті… А ще Ростик ніколи не забуде свій день народження в «опіковій» реанімації лікарні Пирогова, де йому подарував омріяний велосипед та боксерські рукавички сам В’ячеслав Узєлков!

Тому читайте лише в «33-му каналі» світлу і водночас страшну історію «згорілого хлопця» Ростика, якого ми разом врятували…

– Ти пам’ятаєш той день, коли тебе вдарило струмом?

– Так… Це 14 березня 2014-го… Ідея залізти на вагон була моя… Про селфі не думав, бо в мене не було тоді смартфону. Просто хотіли із найкращим другом пострибати на вагонах замість уроку англійської у репетитора. Думав, все буде ок, мама не дізнається і буде просто весело… Доскакали до останнього вагона, підняв голову, щоб почухатись – і бац… В очах потемніло, одяг згорів, друг Ілюха гасить мене руками, з вагона я дивом не впав. Було страшно, але ще не боляче… Думав, що скаже мама Люда, як вона буде мне сварити, бо ж мені тільки 11 років…

– Далі ти вже відкрив очі в лікарні, весь у бинтах і крові?

– «Швидка», яку викликала чергова по станції «Вінниця-Вантажна», їхала десь хвилин 40! Так мені тоді здалось… Перша думка була – мені кінець! А на сусідньому ліжку в палаті мій товариш Ілля, якому забинтували руки та обгоріле лице… І його мама так само плаче над нами. Ніколи в житті не забуду той біль, коли з мене зривали обгорілу шкіру… І як приживляли свинячу шкіру, яку купували мені ви і люди, багато людей за свої гроші… І з маминої роботи, з «Рошена» тоді привезли гроші… Я 7 місяців лежав у тій лікарні, де мама мені сказала: «Сина, ти будеш жити! Бачиш, скільки людяних людей в Україні ще є. І за кордоном їх море! Терпи, сину, все буде добре…» Така була мені наука за той вагон і стрибання по електричці, що досі холоне серце…

– А той велосипед і Узєлкова на день народження пам’ятаєш?

– Так! Всіх пам’ятаю і буду пам’ятати, поки буду жити… І велосипед у мене той досі гарно їздить, бо, мабуть, щасливий він… І той день, коли своїми ногами вийшов із лікарні, ніколи не забуду… І як мама дякувала лікарям, що заново «склеїли» мою руку та шию. Все, як вчора.

– Що скажеш хлопцям, які мріють зробити селфі на вагоні? Ти ж чув про останній випадок, де хлопець із 8-ї школи весь обгорів і його не змогли врятувати…

– Пацани і дівчата, не будьте придурками, навіть не думайте туди лізти – це реально гра зі смертю! Це дуже страшно і боляче. Особливо, коли з тебе зривають бинти… Шрами залишились такі, що доведеться робити татуювання! Зараз роблю суші в одному ресторані у Вінниці, навчаюсь на кухаря в 19-му училищі та мрію всі ці шрами від шиї до руки замалювати гарними тату… Мені було 11 – малий, дурний! Але ви мене врятували – дякую! Як буду мати дітей – покажу їм цю обпечену руку і розкажу, як тато в дитинстві горів на вагоні, як свічка… А мама плакала в реанімації біля його ліжка, а тисячі людей і ваша газета мене рятували… І ті фото покажу із лікарні, які мама тримає в особливій папці. І прізвища всіх, хто простягнув мені руку допомоги… Ще раз дякую кожному! Ваш Ростик…