– Ще із раннього віку в мене проявилося бажання щось ліпити, будувати, щось ламати. У три роки я взяв у руки молоток і трощив ним усе, що попадалося під руки. Тоді батьки забрали в мене молоток. У дворі я знайшов сокиру і почав волочити її по землі. Це побачив мій тато. Після цього батьки вирішили повернути мені молоток, який став для мене талісманом. Вже у сім років на кленові, який ріс на подвір’ї, я змайстрував хатинку, в якій ми, хлопчаки, бавились. Коли мені виповнилося десять років, у хаті вже стояло безліч наліплених різних незрозумілих фігурок. Це тривало доти, поки одного дня я вирішив ліпити і ставити свої скульптури надворі.До своїх шістнадцяти років на нашому подвір’ї, на стінах хати та сараях я наліпив багато різних виробів. З часом вони ставали все вищими і вищими. Уже пізніше я дізнався, що цей стиль називається «монументальна скульптура». Чому саме я почав творити – на це питання я не можу відповісти. Ні творчих родичів, ні художніх книг у мене в дитинстві не було. Але було щось таке, що допомагало мені творити руками. А ще я закохався у цю старовинну професію раз і на все життя. Думаю, це Боже благословення та Божий дар. Як писав про мене наш славетний земляк Микола Дорош: тільки люди, поціловані Богом у чоло, здатні так передавати почуття та емоції у зображенні. Спасибі за гарні слова і високу оцінку моєї праці, – розповів про себе Віктор Стукан.

– Телевізор батьки купили, коли мені виповнилося дванадцять років. Але я все життя згадую свої юнацькі роки із радістю. Це був час, коли двері ключем не зачиняли, а якщо і зачиняли, то ключ вішали на цвяху біля вхідних дверей. Коли ходили один до одного в гості без запрошень, коли за столом лунали пісні, коли поважали фронтовика, учителя, та й просто старших. Якщо в родині жила старенька людина, вона була як ікона для рідних. На жаль, ми втратили це вже назавжди.До своїх вісімнадцяти років на батьківському дворі я виліпив два монументальні пам’ятники солдатів із автоматом. Один був висотою 3,2 метри, другий сягав 3 метрів. А ще були бюст Т.Г.Шевченка і багато різних скульптур.Коли у 1978 році мене проводжали в армію, я підходив до своїх пам’ятників, обіймав їх і плакав, так мені не хотілося з ними розлучатись.На цьому моє дитинство закінчилось. Я став Солдатом.Я дякую Богу за те, що дав мені таких батьків, найкращих, наймудріших, найдобріших, які з розумінням поставилися до мого захоплення, дозволили мені проявити свій талант та усіляко підтримували мою любов до такого мистецтва як «Монументальна скульптура».Саме їм я хочу подякувати сьогодні, тримаючи в руках ще одну високу церковну нагороду – Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ-го ступеня, яку вручив мені Отець Михаїл у м.Фастові. А ще – Божому провидінню, яке скерувало мене на цей творчий шлях, де я зміг проявити свій дар, своє вміння, свою професійну майстерність і обрати для себе ту роботу, яку я не просто люблю, а якою я, без перебільшення, дихаю і живу.

Віталіна Володимирова