Навіть навпаки — мікрорайон колишнього промислового гіганта, де виробляли підшипники для тракторів, автомобілів, тролейбусів, навіть для підводних човнів, перетворюється на реальну декорацію для зйомок фільмів-жахів і є ще однією ганьбою Вінниці.

Державний підшипниковий завод №18 не витримав випробування буремними дев’яностими. І вже на початку нового тисячоліття розпочалася процедура банкрутства підприємства.

Агонія ДПЗ була довгою і пекельною. Зараз на місці колишнього промислового містечка залишився невеликий спальний район і величезна покинута промзона.

Загалом у Радянському Союзі було більше тридцяти підшипникових заводів. Історія вінницького, який став вісімнадцятим, розпочалась наприкінці грудня 1962 року. Тоді постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР було вирішено створити черговий підшипниковий завод. Місцем його розташування обрали Вінницю. Планувалось, що завод виготовлятиме 60 мільйонів підшипників на рік. На його будівництво радянська влада була готова витратити 73 мільйони карбованців.

Невдовзі на 60 гектарах викупленої у колгоспу «Батьківщина» землі, вздовж вулиці Гонти, на північній околиці міста почало розбудовуватися підприємство, а з ним і гуртожитки, житлові будинки — ціле містечко! У підприємства були свої санаторії, дитячі табори. У 80-х — ДПЗ сягнув піку своєї потужності, виробляючи майже 60 мільйонів підшипників на рік. У цехах заводу, крім вітчизняного устаткування, встановлювали новітні верстати, виготовлені в Чехословаччині, Румунії, Німецькій Демократичній Республіці. Експортували продукцію у понад 50 країн світу. Втім, у 90-х 90% продукції йшло на Росію. Саме тоді, у 90-х, коли завод приватизували, різко все змінилося, попит на підшипники впав. Значною мірою це пов’язують з тим, що у 1997 році Росія ввела ПДВ на українську продукцію. Тоді потужності заводу були завантажені лише на 6% і підприємство терпіло значні збитки. На пропозиції Вінницького підшипникового заводу постачати свої підшипники на ГАЗ, ВАЗ та інші автозаводи надходила відповідь: «Нам співпрацювати з Україною не рекомендовано».

Згодом, вже на початку 2000-х, останні 25% акцій підшипникового, які належали державі, придбало ВАТ «Ремонтно-механічні майстерні» з Донецька. Велика кількість робітників залишилася без роботи, а ті, хто ще працював, місяцями не отримували зарплати. У серпні 2004 року на базі ВАТ «Вінницький підшипниковий завод» у ході його санації донецькими ТОВ «Щит» і «Централізованою резервною компанією» було створено ТОВ «Вінницька підшипникова компанія». Але вже наступного року замість 10 тисяч робітників на заводі залишилось 1200. Державі завод був вже не потрібний і людей фактично кинули напризволяще. В грудні 2007 року «Вінницька підшипникова компанія» зупинила роботу підприємства, а у січні 2008-го засновники ТОВ прийняли рішення про ліквідацію. Останнім днем Вінницького підшипникового заводу вважають 14 липня 2009 року, коли колектив підприємства влаштував свої останні збори.

Увесь цей час робітники перекривали вулиці, пікетували ОДА, били у всі дзвони, оббивали пороги всіх інстанцій, але марно. У цехи замість робітників увійшли ліквідатори, все майно вивезли на металобрухт. Всього назбиралося 700 мільйонів гривень. Але шукачі металу й досі там «працюють”. А гуртожитки занепалого заводу перетворилися у своєрідне гетто… Винним у загибелі цього підприємства вважають одного з соратників Януковича, котрий зі скандалом намагався балотуватися у нардепи.

Чи оживе колись цей закинутий мікрорайон? У міської влади на це досить обережні плани. А колишні працівники заводу мріють, якщо наші підшипники нікому більше не потрібні, то нехай на місці руїн великого заводу виростуть житлові масиви.

Соломія КАЛЮЖКО

Ганьба нашого міста: Чому «не везе» Вінницькому ДПЗ?