Видатну українку Сузанну Альошкіну ми сьогодні поховали на краю світу — себто на самому краю Чернівецького району, у селі Букатинці.
На мій погляд, ці похорони були уособленням всієї нашої справжньої народної святої багатостраждальної науки, культури і мистецтва.
Ви б не знайшли ще такого науковця, такого самородка, такого жертовного величезного трудівника української філології, математичної кібернетики. Людину, яка б могла перекладати японські книги на українську, як це робила покійниця. Вона пожертвувала всім своїм особистим життям заради української культури. Дванадцять мов, як дванадцять апостолів у Христа, були її робочими мовами!
Уявляєте?! Вона — людина зовсім не з українським іменем і прізвищем — залишила Україні купу товстих перекладів з інших мов — наукових, політичних, суспільствознавчих, історичних, культурних, літературних. Фантастично, але при її здоров’ї ця людина була майданівкою!..
Спостерігаючи за дуже скромним похороном, я не міг відбитися від думки, що рано вона померла.
Там, у Києві, на цвинтарі лежатимуть її мама і тато. А вона тут, на березі Мурафи, в цьому Букатинському раю. Поки що сама… Поза межами Закону «Про поховання». Бо навіщо він тут, у храмі під відкритим небом, здався?.. Тут особливі — духовно-мистецькі – закони діють.
Її босоногий брат, Олексій Альошкін — фантастичний народний скульптор, митець, неймовірний добряк зовсім не згрішив ні перед законом, ні перед Богом, похоронивши її тут, за кілька десятків метрів від порога своєї головної хати-музею. Він встановив, що саме тут, на березі Мурафи, колись був цвинтар і навіть церква була.
Ось де буде лежати вона, в якому місці… Я не вірю, що там з’явиться великий меморіал. Меморіалом їй буде вся навколишня природа.
Хоронили її, крім рідних, кілька людей. Ясна річ, від влади високої, районної культури нікого не було…
Цікаво, що привіз я отця Богдана і дяка з Ямполя в той кінець світу гибельною дорогою, можна сказати, без проблем. Але після похорону… Скрегіт страшенний!.. – десь у моторі… Щось наче не відпускало нас звідти. Якби не священик з хрестом — могли б і не виїхати з того паралельного світу…
Їхали назад через той Букатинський міст, з висоти якого колись впав в Мурафу автобус з людьми. Було багато жертв. Зараз той міст такий самий, а може, ще й гірший. Майже вся металева огорожа, яка була на ньому — вкрадена…
Прізвища тих, які загинули в катастрофі — потрощені геть. Я сфотографував на тому місці отця Богдана в надії, що його духовна особа прожене звідси чортівню. І коли ми вже були на протилежному боці річки, десь навпроти могили пані Сузанни — я ще раз подивився на Мурафу. Амінь.
