Олег Ратніков — поет, прозаїк, член літературно-мистецького об’єднання «Імпреза», автор книги «Силиконовое счастье» (2018 р.).

Дипломант всеукраїнських літературних конкурсів «Підкова Пегаса», «Малахітовий носоріг» (м. Вінниця), «Слово єднає» (м. Хмельницький), «Ірпінський Парнас» (м. Ірпінь), призер Всеукраїнського літературного фестивалю «Шодуарівська альтанка» (м. Житомир), фіналіст Міжнародного конкурсу «Созвездие духовности» (м. Київ).

Народився 06.08.1977 р. Родом із Калинівки Вінницької обл. Вищу освіту здобув у Вінницькому державному технічному університеті. За фахом — економіст.

Соцмережі

Своє життя ти марнуєш у соцмережах.
З ранку до пізньої ночі одні репости.
Сидиш увесь час у віртуальних межах,
Там немає дверей, і усе так банально просто.

Тисячі незнайомих друзів… Оце надбання!
А хто із них задля тебе здатен на подвиг?
Усі надсилають сердечка, як привітання,
Інтриги плетуть, зачаївши недобрий подих.

Забулися люди, що існує живе спілкування,
Про дотики, які викликають мурахи на шкірі,
Про мить, коли життя йде на виживання,
А той, хто вижив, мріє про втілення мрії.

Та що я все марю? І сумніви сію,
Рахую сердечка, даровані кимось…
Колись на Голгофі казнили месію,
Він вірив в людей. З ним не згоден я чимось.

Даремні зусилля. Життя іде далі.
Грядуть якісь зміни — на краще чи гірше.
А вечір приходить — ти знов в віртуалі:
Шукаєш там друзів чи, може, щось інше?..

Чого ми варті

Чого ми варті, як лишаємось одні?
Вогонь образ не гаситься сльозами,
І спогади пливуть, як сни земні.
Слова не повернеш: вони — стіна між нами.

Причин достатньо. Звинувачую себе
І каюсь, каюсь всім наперекір.
В образах біль. Та сплине час, мине,
Усе мине: журба і радість, і чужий докір.

А що залишиться у ці важкі часи,
Коли нема надійного плеча?
Нікчемна гордість верещить: «Спаси!
Вернись туди, де втратили серця!

Біжи хутчіш, хоча й забракло сил,
Благай, моли, забудь про всяке зло,
Бо янголи не вірять в силу крил,
А вірять у близьких долонь тепло».

Недолюблені

Недолюблені діти недолюблені завжди,
Сльози в них несолоні, смуток внутрішній завше.
Мріють вийти до річки, в ній втопити печалі
І чекати на щастя — раптом десь і причалить.

Страх самотності поруч, він приходить ночами.
Від нестачі любові на душі тільки шрами.
Недолюблені вірять, що скінчаться страждання,
Але потім все знову, будуть тільки зітхання.

А чому всім здається, що ці діти нещасні?
Бо їм доля, мабуть, посміхалась нечасто
Чи життя їх важке покидало по світу?
Ні, все просто: вони недолюблені діти.

Згодом легше стає, але біль не зникає.
Хто відчув на собі, той, напевно, це знає:
Не буває любові у житті аж занадто.
Недолюблені всі. Тож кохайте. Це варто.