Багато працюю, займаюся саморозвитком. Можливо, через зайнятість чи якісь інші причини, але не складалося у мене з хлопцями. Ні, друзів у мене багато, а от кохання не було…
Подруга впевнена, що я сама цьому причина. Моя впевненість, сильний та вольовий характер, високі вимоги до себе, перш за все, просто відлякують протилежну стать. Не хотіла у це вірити і продовжувала жити у звичному ритмі — на світанку пробіжка, потім робота, курси японської чи школа бізнесу і ввечері спортзал. Вихідні теж були зайняті. Але якось знайомі витягнули на пікнік. Там я познайомилася із дуже романтичним молодим чоловіком. Це не була гора м’язів, як зараз серед хлопців модно. Ні бороди. Вульгарних жартів від нього не почуєш. М’який, чуйний, ніжний… Повна моя протилежність, і саме ці якості мене до нього притягували магнітом.
Ми почали зустрічатися. Це були чарівні вечори. Він не водив мене по барах-ресторанах, а на прогулянки парком чи до річки зустрічати світанки. Він небагатослівний, але ніколи не дозволяв собі сперечатися зі мною, ми жодного разу не посварилися. Якщо я ображалася і виганяла його, він мовчки йшов і не сперечався, тільки сльози бриніли в його очах. Це було для мене найважче, вважала себе якимось монстром, який так жорстоко ранив чутливу душу…
Ще через два місяці ми познайомилися з батьками. Моя мама була не в захваті від мого обранця. «Ой, доню, будеш ти біля нього як кінь пахати за двох, бо такий чоловік сам ні на що не здатний», — зітхала ненька. Його ж мама була в захваті від мене: «Тепер я спокійна за свого сина, ти за нього будеш дбати, як мати!» Так і було. Ми одружилися, і я стала для свого чоловіка вдень — мамкою, а вночі — коханкою.
Я з ним ходила на співбесіди, бо він довго не міг працевлаштуватися, все шукав себе. Намагалася не злитися, навпаки, підтримати у важкій ситуації. Водила його до стоматолога. Готувала для нього, мовчки прибирала розкидані по усій квартирі шкарпетки… Давала гроші на його гулянки з друзями… Закричала очі на його «хобі» — віртуальні ігри, він по півтори доби міг грати у «Танчики», а я лише таці з їжею носила…
Мені подобалося дбати про кохану людину. Важче стало, коли народилася наша донька. Манюня забрала увесь мій час. Чоловік злився, що я приділяю йому менше уваги, не дбаю про нього, як раніше. Намагалася все встигати, але сама захляла. Найважче було з фінансами. Коханий звільнився з чергової роботи. Я пішла в декрет і уже не отримувала зарплати. Мої заощадження скоро вичерпалися, і нам буквально не вистачало навіть на батон і молоко.
Мені соромно було позичати. Мама сварилася, щоб я вигнала чоловіка на роботу — нехай таксує чи йде вантажником, але він має забезпечувати сім’ю. Я це все розуміла, але все одно жаліла милого.
Заробіток знайшла, але собі… Почала вдома вести бухгалтерські справи знайомих підприємців і, на диво для себе, зайнялася випічкою тортів. На ці гроші ми й виживали.
Як тільки донечці виповнилося півтора року, оформила її в садочок, а сама вийшла на роботу. Матеріально ситуація значно покращилася, бо я отримувала непогану зарплату. А от психологічний клімат у нашому домі тільки погіршувався. Я себе ненавиділа, що змушена була так рано віддати свою крихітку в державний, навіть не приватний дитсадок. Пожертвувала дитиною, а от змусити коханого чоловіка стати мужиком так і не змогла… Я його досі любила і жаліла… Але й усвідомлювала, що моя любов зробила з чоловіка інваліда… Не в образу людей з обмеженими фізичними можливостями,
Вихід один — мушу його покинути. Хочу, щоб він винайняв квартиру, знайшов роботу і почав вчитися виживати у цьому світі. Можливо, знайдеться жінка, яка зуміє у ньому розкрити лева… Бо я не змогла…
Ми таки розійшлися, мені було боляче… На зустрічах зі своїм психологом я зрозуміла, що основна проблема була у мені. Це я такого чоловіка обрала у супутники життя. Це я взяла на себе усю ношу домашнього господарства, матеріального забезпечення сім’ї, виховання доньки… А чоловік якраз і дуже природно поводився, з нього зняли усі обов’язки, і він комфортно влаштувався на моїй шиї…
Але я не ставлю хрест на своєму особистому щасті.
Ваша читачка
Оксана,
Вінниця
