На людях, котрих знаєш з дитячих років, дуже яскраво видно одну характерну національну рису, яка, на мою думку, є однією з найголовніших наших бід.

Знаєте, який народ найприскіпливіше дотримується християнських заповідей? Не повірите — українці. Адже, отримавши у одну щоку, ми вперто підставляємо іншу.

В одній пісні воєнного часу було словосполучення «ярость благородная». Думаю, найбільший вплив на перемогу над Гітлером мали не генералісімус, не жукови з конєвими, а саме ця благородна злість. Кожен, від доярки в тилу до бійця в окопі на передовій, ненавидів свого ворога так, як тільки фізично людина може ненавидіти. Ми ж продовжуємо називати своїх ворогів — воріженьками!

Після п’яти років війни продовжуємо називати росіян братами. Ми не сприймаємо їх як ворога, ми не бачимо тотожності між Путіним і народом, що дав йому 80% голосів, ми не звертаємо уваги на російські опитування, які показують, що більше 50% «наших братів» вважають нас ворогами. Ми вперто шукаємо компроміс там, де його бути не може!

Стоїть камінний істукан картавого маніяка, що знищив мільйони українців. Хай стоїть, це ж історія! Звертаються до нас на російській — переходимо на російську. Аби був компроміс, аби на нас, не дай Боже, не образилися. Слухаємо музику і дивимось фільми та передачі виробництва окупантів. Нічого, пісні ж хороші, і «всьо будєт харашо».

Українські артисти їздять на гастролі в країну, яка щодня вбиває наших найкращих людей. Нормально — музика ж «внє палітіки».

Ходимо молитися до московських попів, колеги яких в ОРДЛО освячують ракети, що летітимуть у бік української армії, а інші їхні колеги називають війну громадянською і відмовляються відспівувати загиблих українських воїнів. Яка різниця, в яку церкву ходити — Бог же один!

Або ж якось так:

– Як поживаєш?

– Та от завтра в Москву їду, я туди вже два роки катаюсь. Генералу їхньому дачку строїм. Платить харашо. Хоч война йде, але ж діти їсти хочуть, треба їх вдіти, взути. В Україну тільки на празніки приїжджаю.

– А чого зараз приїхав, свят якихось вроді немає?

– Брата в АТО вбили. Хоронив… В дєсантурі служив. Коли вже ця війна кончиться… Грьобані політики.

Компроміси у нас не тільки в розумінні того — як нам ставитися до ворогів, а й до внутрішньоукраїнської буденності. На День Конституції ми травимо жуків, на День Незалежності — копаємо картоплю. Наші вибори — суцільні компроміси: ми замість розумного вибору обираємо продаж голосу, замість прискіпливого аналізу віримо в дешевий популізм.

Ми пробачили більшості соратників Януковича, які піднімали наманікюрені руки за диктаторські закони. Нічого, це ж не наших рідних розстріляли на Майдані.

Ми пробачили Кравчуку за передачу ракет, Кучмі з Литвином за Гонгадзе, Юльці – за багаторічну лапшу та фальшиву болячку, Ківалову за підтасовку виборів, Бойку за вишки, Олєжці за «шалений фарт у лотереї», Бориславу за бурштин, Допі з Гєпою за Харків у триколорах і т.д. і т.п. Ми терпимо політиків, які на інтерах, ньюс-ванах, не соромлячись, без масок і не підбираючи слів, працюють на знищення нашої держави. Кум Путіна нам теж не ворог.

Може, і правильно так жити, але мені здається, що наша компромісність рано чи пізно призведе до загибелі України.

Як змінити такий менталітет — питання дуже складне, на яке у мене немає відповіді. Цікаво дізнатися вашу думку.

Володимир Риба