Вже 25 років у них мешкає гусак Андрюша та на два роки за нього молодша Марфуша. Пара постійно разом, люблять танцювати біля своїх господарів, відразу відгукуються, коли їх кличуть.
– Ще в 1994 році мама подарувала нам з братом на новорічно-різдвяні свята по гусаку та качці. Але невдовзі родичу потрібно було повертатись назад до Риги, тому під ніж потрапили троє птахів. Залишився у нас тільки гусак, про якого брат попросив дбати. Назвали ми його Андрюша. Спочатку він був гонористий, кусався та став головнокомандуючим у хліві серед інших пернатих, — розповідає господарка Тамара Юхимчук. — Так пройшло два роки, а тоді на день народження куми мені подарували гуску до пари. На голову вчепили яскраву квітку. Витягли її – я швиденько Андрюшу покликала. Він свою милу «під руки» — й пішли до хліва. З тих пір постійно разом. Вони їжею не перебирають. Їдять пшеницю, кукурудзу та буряк. Влітку пасуться. Лиш потомства жодного разу в них не було.
Подружжя додає — в них навіть думки нема, щоб зарізати птицю.
– Брат часто телефонує й запитує, як там його гусак. Мій чоловік був мисливцем 30 років, ходив по полях й приносив здобич. Але покинув це й захопився пасікою. Шкода тварин. Не лише гуси, а й інша домашня птиця в нас не йде під ніж, а вмирає своєю смертю. А потім ми знову купуємо молодняк. Знайомі кажуть, що пора вже наших гусей реєструвати на рекорд, але ми цього в планах не маємо. Для нас вони — повноцінні члени родини та символи відданості один одному.
Вікторія Снігур
